Є свята, які за галасом, чи навпаки – замовчуванням довкола них, за водночас безумовної їх національно-ментальної важливості можна вважати доктринальними задля становлення української державності. Усе надто просто, якщо ми все ще мріємо про саме таку, українську державність, її варто будувати на саме таких, українських же прикладах.
Як і день народження Тараса Шевченка, Злука, День Незалежності, прапора, Покрова козацтва і армії, щорічне вшанування Героїв Крут, аж до 2014 року свято на офіційному рівні не надто популярне з-поміж політичного істеблішменту, безумовно належить саме до таких свят-доктрин,
Усі подібні роковини єднає доктрина, висловити яку просто: Україна як держава була (нехай навіть до часу не визнаною світової спільнотою в сучасному форматі), є (бо ми того свідки), а отже – має бути. Ці свята не такі вже й "націоналістичні". Однак низка політсил – як радикально лівого, так і кардинально правого забарвлення за майже три десятиріччя надали їм такої піар-ваги, за якою стало навіть прийнято розрізняти ментальний паспорт українця. За типом: "Ага, святкуєш Злуку – отже, ти наш!", чи за логікою: "Я ніколи не святкую День Незалежності України – тільки тому, що хотів би бачити Україну хоч і незалежною, але якоюсь геть іншою".
І все ж таки в пулі коронних національних свят Бій під Крутами – явний сирота з-поміж решти. Більшість людей із синьо-жовтим паспортом у кишені ніколи не ставила під особливий сумнів ні день прапора, ні свято Незалежності, ні, тим більше, Покрову чи День народження Тараса Григоровича Шевченка. Навіть до Злуки Західної та Східної України, що святкується 22 січня, ставлення українських президентів та простих громадян завжди було толерантним, сприйнятливим і зрозумілим. А от на дні поминання двадцяти семи студентів, що 29 січня 1918 року закатовані загинули, потрапивши в полон до більшовицьких матросиків, у Крутах у гірші часи традиційно вибиралися хіба що представники планок українського козацтва та окремі патріоти, яких решта суспільства завжди вважала марґіналами. Пам`ятник Героям Крут з`явився аж 2006 (!!!) року.
Однак усенародна стежка до місця нерівного бойовища чотиритисячної більшовицької армії проти чотирьох сотень юнкерів та студентів армії УНР належним чином не протоптана й досі. З поминання Крут, звичайно, вряди-годи робили і зроблять свій політичний зиск певні кола, але не більше.
Пов`язане це з антиросійською конотацією Крут. Як і всіляка подія колишніх воєнних подвигів, Крути є доктринальною державотворчою ідею. Однак із причин виняткової жорстокості, з якою росіяни більшовики Ремньова та Муравйова розправилися з 27 студентами, що потрапили до засідки, ідея використання Крут як ілюстрацію українського героїзму занадто багатьом видавалася не дуже вигідною.
Події під Крутами, результат яких, як і сенс, спростувати неможливо – звіряче вбивство одними братами-слов`янами інших братів-слов`ян, власне ледь не дітей, до того ж з рушницями без набоїв – дискредитували (і дискредитують) саму ідею російсько-української дружби. Минуло сторіччя, доки в звірства під Крутами зміг повірити пересічний українець. Лише учасники боїв в аеропорту Донецьк, полонені з-під під Іловайську, Мар'їнки, Дебальцевого та інші учасники сьогоднішньої війни – тобто лише наші сучасники – здатні повірити, що Крути – це взагалі не політична казка чи тодішній піар-хід.
Однак бійня під Крутами дискредитує не одну "дружбу народів". А також і здатність перших та подальших українських романтичних урядів та воєнного керівництва до, гідного героїзму полеглих, адміністрування своєю державою.
Ось оцінка ситуації з боку колишнього голови Генерального секретаріату Центральної Ради Дмитра Дорошенка:
"Коли з боку Бахмачу і Чернігова рушили на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для відсічі ані єдиної військової частини. Тоді зібрали нашвидкуруч загін зі студентів і гімназистів старших класів і кинули їх — буквально на забій — назустріч прекрасно збройним і численним силам більшовиків. Нещасну молодь довезли до станції Крути і висадили тут на "позиції". В той час, коли хлопці (які у більшості не тримали ніколи в руках рушниці) безстрашно виступили проти більшовицьких загонів, що насувалися, начальство їх, група офіцерів, залишилася в потягу і влаштувала тут пиятику у вагонах; більшовики без зусиль розбили загін молоді і погнали його до станції. Побачивши небезпеку, ті, що знаходилися в потягу, поспішили дати сигнал до від'їзду, не залишившись ні на хвилину, щоб захопити з собою когось з бігучих… Шлях на Київ був тепер абсолютно відкритий. Говорять, ініціатива відправлення на видиму загибель декількох сотень нещасної молоді належала військовому міністрові Н. В. Поршу".
Здається, цей текст, як і фактична зрада Симона Петлюри, який замість піти на допомогу студентам, направив військові частини на придушення повстання на заводі "Арсенал", нам нагадує про щось, із теперішньо-нещодавніх подій…
Повторю те, про що натякав у своїх блогах не раз: якщо ми з вами не навчимося вгамовувати історію, сприймаючи її без сорому, як факт і такою як вона є, історія неодмінно і остаточно вгамує нас.
Ми маємо використати досвід Крут для розуміння трагізму, по-перше, керівної безвідповідальності. Та іншого фактору: ми, українці, були, є і будемо розмінною монетою в чужинецьких ігрищах за власну територією. Так будемо і привабливим проектом для будь-якої прямої чи опосередкованої інтервенції збоку – не важливо, будуть це брати-росіяни, друзі-американці, чи товариші-китайці. Однак українці у цьому відношенні не оригінальні: будь-який народ, який не в змозі згуртуватися довкола спільних цінностей, культури та історії, неодмінно стає жертвою культурної, економічної чи й безпосередньої військової інтервенції. Отож, будьте собою. Плекайте власні доктрини, а не гасла і переживання, принесені з боку. Тим більш, коли на цих доктринах кров наших пращурів.
Ми відчуємо, що остаточно перемогли власні комплекси про національну неповноцінність тільки тоді, коли не тільки в політиків, але у кожного з нас, пересічних громадян, напередодні 29 січня виникатиме бажання гайнути в Крути на туристичному лайнері чи електричці, але з поминальними квітами в руках. Просто аби провести січень чи зустріти лютий. Просто аби збагнути всю складність світової історії на своєму ж, українському прикладі. Але піти далі – не напружуючись, заради служіння майбутньому, про яке свого часу ми так багато почули від власних політиків.