Ви вже напевно переглянули нову українську стрічку "Таємний щоденник Симона Петлюри"? Якщо ні, то обов’язково подивіться, хоча б для того, щоб зрозуміти, що дії Росії щодо України за останні сто років геть не змінилися.
Зовнішньополітичні інтереси України та Росії істотно відрізняються та протирічать одне одному і зараз. Росія будує свої інтеграційні проекти, а Україна хоче приєднатися до ЄС та НАТО, укріпивши, таким чином, власну суб'єктність та суверенітет, як би це парадоксально не звучало, оскільки вступ в ЄС передбачає передачу певної частини суверенітету на наднаціональний рівень.
Так, політичні реалії після Першої та Другої світових воєн змінилися. Проте час від часу в колі західних політиків, дипломатів та експертів ми можемо почути про так звану "спільну архітектуру безпеки", куди б входили, між інших країн, і Росія з Туреччиною. Про це нещодавно на зустрічі з послами говорив і президент Франції Еммануель Макрон, хоча і було підкреслено, що про реальні покращення взаємин з Москвою може йтися лише після вирішення "української кризи" та поваги Росією формату ОБСЄ. Між іншим, можна також угледіти і сигнал Україні щодо можливості її участі у Спільних європейських військових силах (нещодавно створених за ініціативи Франції). В той самий час, в поточних реаліях даний "меседж" щодо Росії є радше гарним дипломатичним тоном, ніж реальною пропозицією Москві
Але дозволимо собі пофантазувати. Що це за така архітектура безпеки? Тут варто розуміти, що ця ідея далеко не нова. Європейська архітектура безпеки разом з Росією пропонувалася навіть у 2000-х роках, коли ще не було проблемних відносин з Москвою. Все це подавалося як варіант спільної роботи з РФ – спільного "об’єднання", в яке б остання могла увійти. Тепер це важко собі уявити у світлі воєнних авантюр Кремля в Грузії та Україні.
Але в певних деклараціях, які можна почути щодо цієї архітектури безпеки, як на мене, також читається між речень наступне. Ми говоритимемо про таку архітектуру безпеки знаючи, що Росії в будь-якому випадку це не буде цікаво, оскільки ціль Москви – це не входження в якесь там примарне об’єднання, а створення свого центру сили на мапі світу. Росія вже створила Євразійський союз і має Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ), які є по суті, хоча і слабкими, але конкурентами ЄС і НАТО. Тобто, це не в інтересах Російської Федерації доєднуватися до можливих нових союзів та "архітектур".
В дипломатії, як правило, на публіку ми ніколи не говоримо про проблеми, а завжди намагаємось підкреслювати позитивні речі. Це нормальний тон – шукати позитиви у двосторонніх або багатосторонніх відносинах. Але є й політичні реалії сьогодення. Наприклад, Франція доєдналася до позиції Великобританії, США, Канади і Німеччини у справі "отруєння Скрипалів". В спільній декларації Париж визнає, що за цим отруєнням стоять вищі владні кола Росії. І може хтось не помітив, але це була дуже потужна заява, яка свідчить про те, що про якусь серйозну співпрацю з РФ йтися, наразі, не може.
Також, в колі деяких західних експертів можна і досі почути ідеї щодо створення "сірої зони", куди би входили Україна, Грузія, Кіпр, Азербайджан, Фінляндія, Швеція і інші. Мовляв Україні дуже важко просуватися в НАТО, світла в кінці тунелю не видно, тому може й дійсно треба було б передомовитися з Росією в рамках концепту про спільну архітектуру безпеки?
Проблема в тому, що така архітектура безпеки в Європі вже існувала до 2014 року та базувалася на Гельсінських угодах від 1975 року, коли 35 держав закріпили політичні і територіальні підсумки Другої світової війни. Простіше кажучи, була домовленість, що більше не буде змін кордонів силою, що Росія вже як мінімум двократно порушила в Грузії і Україні. Тобто, коли ми чуємо щось про спільну архітектуру безпеки, може скластися враження, що йдеться, в теорії, про нові домовленості на кшталт Гельсінкі.Про "визнання" Криму, як багато хто може подумати, в даному випадку не йдеться.
Можемо уявити сценарій, де Росії говоритимуть про повернення Криму Україні в обмін на та, що Україна і цілий ряд інших країн, закінчуючи Грузією та Азербайджаном, ніколи не вступлять в ЄС і НАТО. Такі думки серед певних західних експертів деколи звучать, мовляв, давайте зробимо такий пояс вічної нейтральності. Легко уявити, але важко реалізувати. В першу чергу з огляду на те, що Україна та інші країни не захочуть таких домовленостей мотивуючи це тим, що Росія вже здійснювала агресії та не дотримується свого слова. Київ та інші столиця матимуть рацію.
З іншого боку, це правда, що сьогодні Франція, Німеччина і цілий ряд країн говорять Україні про її неготовність вступу ні до ЄС, ні в НАТО. Звичайно, тут є фактор Росії, але він не єдиний і, що саме головне, не основний, як це може видаватися. В Києві повинні зрозуміти, що вступ умовної країни А або Б, в першу чергу, обґрунтовується інтересом. Іншими словами, допоки інтерес невступу України в ЄС та НАТО переважатиме над інтересом у разі вступу, Україні не бачити істотного поступу у своїх євроатлантичних устремліннях. На мою думку, наразі більш цікаво, щоб Україна поки туди не вступала. Чому? Бо це 40-мільйонна нація, бо це змінить розстановку політичних сил в ЄС, бо це зміцнить країни центрально-східної Європи, бо це також і вливання великих грошей на підтримку України та доведення її до середньоєвропейських норм, і таких "бо це" дуже багато. Тому, так званий фактор Росії я б назвав лише міноритарним.
Україна має переконати ключові країни Європейського союзу в необхідності її вступу. Але треба починати з політики маленьких кроків. Наразі, на мою думку, зі сторони Києва було б більш продуктивно говорити про інтеграцію в структури ЄС певного рівня без вступу. Для прикладу, після Зони вільної торгівлі (ЗВТ) намагатися доєднатися до митного союзу ЄС, потім спільний ринок, авіаційний простір, Шенгенська зона і так далі. Це все у свою чергу могло б привести Україну до відносин з ЄС рівня EFTA (Європейська асоціація вільної торгівлі), як це вже має Швейцарія, Ісландія і Норвегія. Такий варіант, на довгострокову перспективу, видається більш реалістичним, оскільки не передбачає інтеграції України ні в єврозону, ні представництво українського народу в Європейському парламенті.
Першим кроком для України умовно був безвізовий режим та ЗВТ. Другим кроком міг би стати митний союз та спільний авіаційний простір, потім спільний ринок. Для Києва так буде легше та краще, бо простіше переконати країни Західної Європи в такій поступовій інтеграції України без амбіцій повноправного членства.
Україні треба показати, що її ринок більш вигідний за російський. Бо декларації про "величезні" об’єми торгівлі окремих країн Євросоюзу з Росією та надважливість Кремля для економіки або тісні бізнес-зв’язки європейських ділових кіл з Росією, сильно перебільшені.
Для прикладу, статистика каже, що у 2017 році товарообіг між Францією та Росією склав лише €13.2 млрд, що для французької економіки не ставить Росію навіть в топ 20 основних країн-партнерів. У 2016 році, Франція експортувала до Росії усього 1.2% від загального експорту, тоді як до Польщі пішло 1,9% французьких товарів. Найбільшим експортним напрямком для Франції є Німеччина, потім США. Так само і в імпорті – основна країна з якої імпортує Франція – це Німеччини, далі йде Китай та США. Тобто, як бачите, Росією тут і не пахне.