Останнім часом у нас дуже сильно змістилися уявлення й пріоритети. Навіть стосовно свят. Колись у нашій уяві магічне число "31" асоціювалося з одним єдиним місяцем і одним єдиним днем: 31 грудня. Новий рік було свято №1, до якого весь пострадянський універсум готувався… весь рік.
Тепер уже не так. Принаймні у дітей. Минулого року для однокласників моєї доньки головним святом, емоційне відлуння якого розтягнулося на весь навчальний рік, був Гелловін. У теперішньому навчальному році діти просто не змогли визначити, що краще святкувати 31-го жовтня – дні народження всіх, хто народився влітку, як запланували-було, чи все-таки ще раз Гелловін.
Коли гортаєш західні сторінки інтернету, подивом дивуєшся: і там Різдво – як головне свято, схоже, відходить у минуле. Маски, якими 31 жовтня прославляється потойбіччя і смертні тіні, про які ми нічого не знаємо, пропонуються в набагато ширшому, аніж круїзи, асортименті – на кожен вік та стать.
Найніжніші, природно, для немовлят: скромні відьмочки, феєчки та спайдерменчики. Або маєчки для вагітних – з одним (чи трьома, якщо очікуємо на трійню) людськими скелетиками всередині. Приємно, ніжно, святково і майже невинно. Але проблема в тому, що кабак, освітлений зсередини, давно заступає місце здоровому глузду і у нас, на Сході.
У нас узагалі є тенденція мавпувати все з культури, до якої прагнемо. Не замислюючись і особливо не заморочуючись. Причому виявляється вона по-різному і в людей, яких, коли спитати, в усьому решта не розділятимуть своїх поглядів у жодному з аспектів. Носити порвані джинси, аби не нагадувати безособову пострадянську націю в спортивках у національній опері. Слухати Стінґа, аби заглушити набридливий російськомовний шансон. 31 жовтня шукати українського Гелловіна з підсвітленим ірландським кабачком усередині, аби заглушити невимовно набридливі картинки і голоси з фільму "З легкою парою", що прокручується в новорічній свідомості 31 грудня.
Хтось каже, що це цивілізаційний вибір. Хтось гадає, що це своєрідна декомунізація. Дехто переконаний, це перековування менталітету відбулося. Абихто – ще перековка має відбутися на західний кшталт за будь-яких обставин (в контексті того, що відбулося на українському сході) і за всяку ціну.
Однак наскільки власним розумом живуть і той, хто цитує фрази з кавказької полонянки і той, хто наслідує постать і вираз обличчя моторошного Фредді Крюґґера, залишається таємницею. При тому всьому можливо стріти і такий нонсенс: ватник і майданер, люто препаруючи одне одного подумки, можуть обидвоє носити порепані джинси, слухати Стінґа і божеволіти на Гелловін. І кожен запевнятиме, що це його ОСОБИСТИЙ вибір. Багато-хто міркують про традицію: що без неї не можна нічого побудувати і що тільки нею можна жити і тільки в її контекст забезпечити щасливе майбутнє майбутнім поколінням чи нормальний європеоїдний його контекст. Однак яка вона, традиція? Наскільки вона добра або лиха – чужа чи своя – за власною суттю? І чи може існувати автентична або навпаки абсолютно запозичена в інших контр- та культур традиція?
Я особисто переконаний, що загравання з числом 666 (Антихристолм) – у будь-яких варіантах – чи як реставрація буцімто "автентичних" вкраїнських вірувань у відьмацтва та духи, чи у формі всенародного, як майже колишні Першотравні, святкування Гелловіну – справа щонайменше нікому не потрібна (якщо не небезпечна). Ми, українці, і так володіємо здатністю, святкуючи повально все, довести число святкових днів у році до непристойної позначки: 366 у році. Мій нині покійний друг Сергій Хавтура вмів відкрити записника і перетворити будь-який календарний день на день календарного ж свята. Але… Чи не потрібно зараз, коли ми все ще на роздоріжжі,зупинитися і якось обачніше визначитися з власними внутрішніми пріоритетами.
Уперше назва ірландсько-шотландської гарбузової єресі, яку "святкуємо" в ці дні – Гелловіну (Halloween), згадується у 1745 році, власне "переддень" All Hallows' Eve – лише 1556-го. А 499 років тому, 31 жовтня 1517 року Мартін Лютер, священик із Віттенберґу, прибив на двері свої 95 тез. У них він поставив під сумнів у тому числі й загравання з потойбічними силами: зокрема в царині індульґенцій, якими буцімто можна викупити когось із потойбіччя. За сто років до цього подібний протест коштував Яну Гусу життя, однак у шістнадцятому сторіччі такий самий революційний крок щодо ментальних збочень сучасників покликав до життя протестантизм, який корінним чином змінив світ. І хтозна, якби не протест супроти очевидних нісенітниць довкола релігійних ритуалів 31 жовтня 1517-го, чи був би теперішній світ, і чи стала б нинішня цивілізація саме такою, яка вона є (високими стандартами захищеного життя – хоч у деяких країнах). А точніше: чи мали б ми майбутнє – в філософському сенсі слова.
Припускаю, що коли людина починає довірятися замість розуму власним страхам і містечковим міфам, які згодом переростають у всесвітні свята, – з того, крім проблем, нічого доброго не виходить. Адже і Гелловін – не щось інше, як своєрідна реакція на середньовічну затурканість та забобонність як еліт, так і простолюду.
Сон розуму, як сказав і намалював Гойя, неодмінно породжує чудовиська. Однак якщо хтось гадає, що ці чудовиська – неповинна розвага, що не викликає нічого, крім сміху, нехай не обманюється: усе, що є страшним і жахливим, має здатність жахати. А жах – не тільки очищує, перемикаючи увагу з сірих нецікаво-голімих буднів на себе, як гадає дехто. Він залишається, якщо ти його впускаєш, у твоєму серці. І породжує там нові, часом не помітні окові розуму, жахіття.
Хтось, звісно, вважає, що наше реальне життя, особливо в Україні, особливо – зараз, і є найбільшим жахом. Краще, мовляв, жити ілюзорними чудовиськами та уявними кривавими картинами, аніж бачити все це час від часу довкола себе. Може бути. Але як довго ми можемо лишатися в країні вродливих див власної ілюзії, закриваючи очі на невиправні потвори з цього світу? Якби це можна було робити безперервно впродовж усього подальшого нашого життя – нема питань. Однак повернувшись зі своїх жахливих псевдосвят, ми неодмінно змушені будемо наштовхнутися на ту саму реальність. І якою б потужною не була наша здатність її ігнорували, ми або примирятимемося з цією реальністю, або повільно гинутимемо всередині не рятівного ковчегу особистої ілюзії.
Тому добре поміркуймо. Наскільки чесні ми, обираючи нові свята (чи всі вони освячені українською кров`ю чи тільки ілюзією прозахідності). Наскільки справді "проклятими" є всі свята попереднього. І взагалі, наскільки вони є нашими. Якщо наше – все те, чим ми живемо сьогодні і зараз, і впродовж довшого часу, – то це і є ми. І якщо ми дійсно здатні жити – і тим, і іншим, і чимось третім, речами, які суперечать одна одній, то чи є це все-таки нами? Якщо відповіддю – "так", то шанси знайти "золоту середину" – і самих себе і всіх наших 366 світ на рік – і нас однозначно ще попереду.
Міркую, що традиція – це не тільки той привид із минулого батьків та твого власного, на який досі озираєшся. Це ще й теперішня примара, яку ти здатен побудувати-приручити, сполучивши міфи з минулого з СЬОГОДНІ. І бажано, щоб вона не стала примарою для нащадків.