Поки політики визначаються з назвою "збройного конфлікту", література видає на гора щоразу більш "ідентифікований" продукт, в якому все називається своїми іменами. І якщо в публіцистиці ставлять питання про те, як вижити і перемогти, то в романах і повістях герої з персонажами намагаються просто жити.
Євген Магда. Гібридна війна: вижити і перемогти. – Х.: Віват, 2016
На думку автора цієї книжки, "рускій мір" як матриця державних інтересів Російської Федерації виглядає досить агресивно, і протистояти йому можливо виключно асиметричними методами. Наприклад, в основі газового протистояння завжди лежали два міфи: міф про злодійкувату Україну і міф про Росію як велику енергетичну наддержаву. Недарма в книжці згадується, що восени 1917 року, саме Донбас опинився в епіцентрі збройної боротьби. З одного боку, III Універсалом Центральної Ради Донецький басейн був включений в території УНР. З іншого боку — на території Війська Донського виник політичний режим генерала Каледіна, який прагнув поширити свій контроль на всю територію Донбасу, що проявилося у розгромі ряду місцевих Рад. Однак більшовикам вдалося не тільки зупинити наступ Каледіна, а й встановити свій контроль у Донецькому регіоні. Ну, як, власне, відбувається сьогодні. Ось чому, на думку автора, Україні необхідно оперативно сформувати сучасну національну ідею, визначити державні інтереси і продемонструвати готовність до перетворень всередині країни заради посилення позицій в навколишньому світі. Тобто, від руйнування міфів перейти до створення в цьому самому, згаданому світі – світу, без якого в гібридній війні за незалежність і неподільність ані вижити, ані перемогти.
Вторгнення в Україну: Хроніка російської агресії. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2016
Коли ініціативна група волонтерського характеру і формату тільки-но починала свою "розвідувальну" діяльність, на неї відразу ж накинулася російська преса. Адже суть її роботи, результати якої опубліковані в цій книзі – стратегія і тактика сусіда-агресора, за якими вона спостерігала ще від часу війни в Грузії. Поза тим, глави в цій історії спостереження присвячені захопленню Криму і війні на Донбасі. Так от, дискредитація, якій піддавалися автори – і сміх, і гріх сьогоднішніх ЗМІ. Ким тільки не називали українських волонтерів, які розповідають світу про агресію на своїй території. Наприклад, кіберцентром НАТО, чого, в принципі, й слід було очікувати. Але коли навіть у самій Україні їх почали прив'язувати до різних фігур, стало ясно, що інформкампанія провадиться й тут. Хоча, насправді, як стверджують автори книги, "господар" у них один – народ України. Хай там як, але ясно одне – крім прихованої та явної агресії, Росія в інформаційній кампанії проти України веде пошук нових механізмів і методів впливу на громадську думку. І останнім часом, як бачимо, пріоритет відданий інструменту "м'якої сили". Тобто, якщо в дійсності бачимо "ввічливих людей" з відвертими "відпускниками", то віртуальну реальність, яка формує думку, "просувають" в люди обережно, але рішуче.
Антуан Аржаковський. Розбрат України з Росією: стратегія виходу з піке. Погляд з Європи. – Х.: Віват, 2016
У цьому дослідженні, відзначеному у Франції премією Григорія Орлика, манівців небагато. І хоч "будь-хто із серйозних дослідників повинен сьогодні піти звивистим шляхом – через історію, теологію і навіть міфологію, – щоб наблизитися до розуміння соціальної реальності", як застерігають читача, але особливого блукання, крім цитації Бердяєва ("апокаліптична налаштованість, орієнтованість на кінець, підозріле і вороже ставлення до всієї серединної культури – характерна російська риса") і Соловйова ("функція держави полягає в тому, щоб уникнути пекла на землі") – усе воно виводить напрямки до самісінького Донцова з Маланюком. Хай там як, але відомий французький інтелектуал, доктор історичних наук, філософ та богослов осмислює українську історичну ретроспективу не зсередини ситуації, а ззовні. А це, погодьмося, важливо – побачити не колоду в оці ближнього, а скалку в серці ворога.
По-друге, робиться це із глибоким розумінням ментальних відмінностей двох народів, оскільки автор має власний досвід роботи в обох країнах (декілька років очолював Французький університетський коледж при МДУ, а потім був заступником директора Французького культурного центру в Києві та директором Інституту екуменічних досліджень при Українському католицькому університеті у Львові). "Я вважаю, що це хороший спосіб побачити події в Україні, тому що, з одного боку, – визнає він. – Майдан був не тільки політичним і соціальним феноменом, але й релігійним і богословським. З другого боку, природа російської агресії може стати більш зрозумілою крізь погляд на реалізацію теолого-політичної доктрини "русского мира". Утім, чи стає?
Илья Риссенберг. ИноМир. Растяжка. – М.: Новое литературное обозрение, 2016
... Світ у харківського поета цього раз дійсно "розтягнутий", точніше, розтягнений на цитати з грибниці світової культури. "Когда б вы знали, из какого сора растут стихи", – зврілися нам колись класики. "Из какого еще сора? – дивувався поет-мінімаліст вже нашого скупого часу. – Какой же это сор?" Справді, який? Все в казан творчості, де вариться пекельний borsch, де Тора змішалась з новинами з фронту, і де так п’янко пахне черемха, верхи на якій Хлєбніков зустрів тут революцію. Якщо перерахувати всі ідіоми військового часу, які зустрічаються буквально в кожному вірші цієї збірки – всі ці "блокпости", "розтяжки" і навіть "Іловайський котел" – чи повірить читач, що автор пише "біблійну" драму свого часу? "Только не Лот обернулся асфальт / К тылу Содома смолою резины / Десять за тезвины лет фестиваль / Кто там АУ разве Арт Украины". Раніше у Ріссенберга були тільки аналогії, ремінісценції та алюзії, а тепер світ навколо нього змінився. "Дух телогрейки в оков/пах Б-га Видит меня вода / Город мой трогательный ах ковга имечко не беда".
То що ж сказати про життя харківських архетипів, з яких нині складається ретроспективний огляд поетичного війська? Що виявилося, за Бродським, довгим? Що Хлєбніков, який написав у Харкові кращі зі своїх поем, чимало наслідив в цій збірці? Чи що редукція "Б-га" у автора сьогодні римується лише з "бггг" в Інтернеті? У будь-якому випадку, автор передмови правий, обережно зауважуючи, що це не концептуалізм, і Ріссенберг не називає речі. Він чекає, коли вони наблизяться до нього, як новини з донецького фронту, і тоді вже намагається втиснути їх в контекст біблійних притч індустріального часу. "Город мой трогательный" називає він Харків, чекаючи, коли той, немов горезвісний "пес Петербург" підійде і лизне його в "ладонь лысины".
Володимир Кошелюк. Green Card. – Х.: Фабула, 2017
Війна у життя героя цього карколомного роману увійшла на чужій землі, але відгукнулася на рідній. Тож якби хлопець з української села залишився столичним ріелтором, він би не звідав карколомних пригод в загоні американських найманців, і ми б мали черговий виробничий роман. А так його жорстким форматом був здивований навіть автор передмови, батько українського бойовика Леонід Кононович. "Роман учителя географії з Корсуня Володимира Кошелюка став для мене справжнісіньким відкриттям: він геть ні на що не схожий, і, відкривши текст у своєму комп’ютері, я вже не зміг від нього відірватися", – дізнаємося ми про переваги цієї книжки над рештою актуального чтива.
Насправді ж цей небуденний твір про хлопця, що виграв у лотерею "зелену карту" до Америки, круто змінивши своє життя, схожий на захопливий кіносценарій. В якому дуже картинно – стисло, жорстко, яскраво – показана муштра українського найманця в морській піхоті США, бойові дії в багатьох країнах з Україною включно, а також розказана родинна історія головного героя. Особливо вражає сцена визволення батька героя з донецького полону. "- Розважаєшся? У двері зазирнув Руслан. – Давай швидше, "Санич" щось очкує. Я зиркнув на нього. Чеченець сахнувся. Мабуть, щось не те побачив. – Слушай сюда, мразь! Сначала уши, потом нос, напоследок – член. Буду строгать, пока не заговоришь, въехал? Где пленные?! Паскуда закивав, замотав макітрою, розкидаючи бризки крові, просипів: – Там они, во дворе. В ямах…"