Що ближче День Незалежності, то з більшою цінністю одкривається суть кожного окремого, нехай навіть дрібного і непомітного для Історії, факта спроби її здобуття сто років тому, у період національно-визвольних змагів 1917-1921 років.
У цьому сенсі унікально виглядають останні визвольні акти під жовто-блакитним прапором, акції здобуття і визволення міст у серпні 1919-го. Серпень-1919 — вигляда як одчайдушна спроба зачепитися за українську землю Другої Української Народної Республіки, Директорії під проводом популярно-непопулярного в народі та історіографії Симона Петлюри.
Нагадаємо, що з самого початку 1919 року жовто-блакитна мапа скорочувалася до крапки: на тлі антигетьманського повстання проти уряду Скоропадського плюс чужоземна інтервенція, передовсім друга більшовицька спроба прибрати до рук Україну. З 31 серпня 1919-го, коли до Києва без жодного пострілу з боку армій УНР та Галицької увійшов Антон Денікін, для України та її жовто-блакитного прапора та тризубого герба настала остаточна фаза поразок. Повстанський український прапор ще майорітиме по селах до грудня 1920-го, а в Холодноярській республіці на Черкащині — до 1922-го. Ще буде Перший зимовий багатосоткілометровий похід, успішний, тилами Денікіна з 6 грудня 1919 по 6 травня 1920 грудня. У ньому візьмуть участь дивізії Андрія Гулого-Гуленка (Запорізька), Юрка Тютюнника (Київська), Наума Никоніва (Волинська), кінна бригада Едуарда Шепаровича, окремий кінний полк Григорія Чижевського. Буде і невдалий Другий зимовий похід під проводом Юрка Тютюнника у жовтні-листопаді 1921 року, який увінчається трагедією 359 розстріляних у селищі Базар українських стрільців. Після серпня 1919 року станеться чимало повстанських битв українських отаманів під анархістсько-есерівсько-боротьбистськими гаслами. Але офіційно жовто-блакитний прапор уже не замайоріє над Україною аж до кінця 1930-х (на кілька днів у Львові та на Закарпатті), а практично — до початку 1990-х.
Андрій Гулий-Гуленко
Юрко Тютюнник
Наум Никонів
Учасники Першого зимового походу
Жовто-блакитний прапор, ідея українського самостійництва коштувала життя, здоров`я, кар`єри і життєвого затишку будь-кому (навіть зовсім неукраїнцям), хто набирався сміливості пригадувати ці кольори за СРСР, і навіть усередині та наприкінці "перебудовних" 1980-х. Тому маленькі звільнення міст, дрібні перемоги сторічної давнини, серпня 1919-го, зовсім не виглядають дрібними, маленькими та тимчасовими. А — великими, пророчими та всечасними. Уранці 29 липня 1919 року частини 7-ї Запорізької дивізії та кінний полк Чорних запорожців визволили Проскурів (тепер — Хмельницький). 4 серпня 2-й Галицький копус увійшов у Старокостянтинів. 8-9 серпня — було сторіччя жовтоблакитного звільнення Жмеринки частинами Київської групи армії УНР. 10 серпня звільнення Запорізькою групою військ УНР відсвяткувала Вінниця. 16 серпня бійці 2-го галицького корпусу зайняли Шепетівку, а 3-го Галицького корпусу — Калинівку, а через дві доби і Козятин. 1-й Галицький корпус 19-го увійшов у Бердичів. 20-го — дивізія січових стрільців звільнила Новоград-Волинський, а 21-го — 2-й Галицький корпус увійшов в Житомир.
Звичайно, що бойові удачі цих серпневих днів чергувалися з поразками. У середині серпня-1919 Армія УНР налічувала 11 тисяч багнетів та 1700 шабель, Галицька — 17 500 багнетів і 220 шабель. На театрі воєнних дій того клаптика української землі, за яку намагалися зачепитися українські вояки їм протистояли три дивізії червоних (більшовиків): 44-та (5000 багнетів), 45-та (12 000) та за назвою лише 1-ша українська дивізія (8000 багнетів). До Києва наближався й інший майбутній ворог — Добрармія. І все-таки, хай на один день, 30 серпня, але невеличке українське щастя здобуття у ворога власної столиці — відбулося. У щоденнику Начальної команди Галицької армії генерала Антіна Кравса того дня записали: "О 12-й годині 30 хвилин 6-та бригада дійшла до петропавловської Борщагівки і переслідує ворога далі. 5-та бригада в бою з трема ворожими броневиками зайняла Крюковщину, лівим крилом посувається на Жуляни..." Назавтра в місто заходили з Лівого берега денікінці. Третя спроба опанування української незалежності під головуванням Головного Отамана Симона Петлюри закінчувалася фіаско. Таким самим, як і перша спроба української самостійності від тимчасово-урядової і соціалістичної УНР 1917-1918, як і друга — гетьмансько-німецько-австрійська розливу 1918-го. Попереду була ще одна невдала четверта спроба вибороти Українську державу 1939-1945, номінально вдала спроба спроба №5 у 1990-х, і теперішня, вкорінена нами, найтяжча спроба захистити українське поняття, образ мислення, державу року 2014 і далі. Через сторічну призму здається: от нам вдалося відстояти Україну, чому ж їм, пращурам, яких зі зброєю в руках піднялися сотні тисяч у роках 1017-1921 це не вдалося?
Симон Петлюра
Спитати б у Бога... Супроти українства й українців 100 літ тому виступило, схоже, все: навіть епідемії тифу. Але було ж і таке, як у серпні 1919-го: звільнили Поділля, відбили частину Волині й Київщини. Ад'ютант Головного Отамана сотник Олександр Доценко пригадує: "Війська, упоєні побідами, самі рвалися до бою...Тріумф був повний. Успіхи на фронті трохи примиряюче вплинули на відносини між представниками Диктатури ЗОУНР і Правительства УНР...газети були переповнені повідомленнями про успіхи на фронті. Для України було велике свято".
Олександр Доценко