Ще вчора ми шукали відтінків в усьому: в мистецтві, в повсякденному житті, в партнері по бізнесу, у подрузі, яка спить поруч, у політикумі. Віднайшовши це розмаїття, ми раділи, немов японці, які розмальовують складну і прекрасну картину віяла навіки: виявляється, Бог створив усіх різними, – і це гарно, правильно, фантастично, цікаво! І у цьому і полягає один із аспектів того, що радість життя ми можемо отримувати не тільки в мить народження, одруження чи шлюбу – трьох найважливіших портів, до берегів яких заходить на Землі кожен.
Сьогодні, і ось уже півтора року, не так. Як сказав Олександр, мій друг із Кривого Рогу: кинь, Віталію, шукати відтінки, зараз життя, як у Громадянську війну, чорно-біле, – і що далі, то воно, видно, буде чорно-біліш.
І як у воду гледів. дійсно, відколи триває АТО, що б ми не говорили, щоб не планували, куди б не збиралися, чим би не займалися і яких нових друзів і знайомих не заводили: ми примірюємо до кожного сувору і монотонну, немов воєнний однострій, мірку. І часто перше, що у себе запитуємо, навіть у соцмережах, френдячи чергового побратима: що він, друг чи ворог – України, а отже і мій? Щаслива епоха, коли ми вчилися ускладнювати власний політичний та інтелектуальний побути, минула. Баста. Люди на наших теренах розучилися мислити і поводитися широко, з відтінками, вони навіть "розумілися" планувати на широку ногу: і життя, і взаємини. На зміну кольоровій, схожій на чудо фотографії, повернулася по-своєму гарна, але затято монотонна, що ризикує перетворитися на єдино можливу фотографію сприйняття – чорно-біла.
Світ Заходу, куди ми прямуємо, і яким культурно, і не тільки ми, навіть Білорусь, уже по суті були – постмодерний. І це світ правових, мистецьких, просто життєвих відтінків, напівтонів, мільйонів можливостей – тому що вони всі людські, а отже всі мають право бути узаконені. Людина має право, приміром, вважати себе анархістом, панком, залюбленим – хоч у Каліґулу, хоч у Путіна, хоч у Нерона, та ким завгодно – і від цього, поглядів, мод, світоглядів, ніхто (можливо, крім того, хто їх надто палко сповідує) не має страждати. Однак так у мир. Війна ж вимагає відсутності відтінків: тому що у їх хащах може заховатися ворог.
Вважається, що журналісти мають бути не просто краще обізнані за інших, а трішки культурніші за комбатів, цивілізованіші за політиків або вихованіші за окремих брутальних чиновників і мерів. І це ілюзія, яка подекуди і в декому, звісно, зберігається. Але навіть якби вони не отримували зарплат опосередковано через цю війну, і навіть якби вони справді були такими, якими хочеться їх бачити – причому всіх, та навіть якби вони всі разом дійсно домовилися – а їм, акулам пера домовитися важче, ніж політикам, журналістам після цього всього ще потрібно узгодити це бажання перестати бути чорно-білими. З собою. З власним світоглядом. З роботодавцем. І з теперішнім моментом. І навіть у такому випадку вони не змогли б перетворити нинішній український чорно-білий світ, суму цвинтарних табличок на радісний різнокольоровий світ світла з самого примирення.
Повертаючись до Олександра з Кривого Рогу, скажу, що, як і всі ми, він не знає, що з цим робити. І я не знаю. Що робити з тим, коли люди, покликані об`єднувати націю, роз`єднують її своїми словами, розтиражованими медіа, нанівець. Коли політики, як Юрій Луценко, покликані опікуватися державотворчістю (а державотворчість передбачає творення спільного майбутнього з усіма і не передбачає поділу на наймитів-ілотів та політично правильно мислячих із національно свідомих), бо він презентує державотворчий блок, підігрують умоглядній моделі одного табору, ігноруючи і вигадуючи всілякі "кари" для інших.
Чи коли до тебе на сторінку Фейсбук заходять друзі і просять відфрендити "сепара". Ти береш і відфренджуєш. Потім до тебе знову заходять на сторінку і радять відфрендити ще одного "сепара" (і за цим благородним жестом з національної просвіти відчувається виклик: занести у чорний список і тебе, якщо не відфрендиш).
А ти дивишся на фотографію, пригадуєш, що цей сепар – киянин, що він кілька років прожив у США, що від нього узагалі пішла дружина, а бувало і гірше горе. І сталося це задовго до 2013 року. І думаєш, що ти не розумієш: як він опинився в Донецьку, як став "ідеологом" "ДНР". Заходиш на його сторінку, читаєш те, що він пише, і знов себе запитуєш: як же це сталося, що з ним відбулося таке? І переглянувши його пости, розумієш, що якщо не ти, то – він тебе… все одно відфрендить – ти був на Майдані, і тому навіки ти для нього "хунта". І тоді ти на мить пригадуєш дні з кольорового життя: каву двадцятирічної давнини на Прорізній, спільну пивну партію на більярді у "Купідоні" і його милу людську посмішку. Зрештою, ніч, коли блищали твої та його окуляри, і ви говорили про вічне, високе, недосяжне і, звісно, прекрасне майбутнє. Ніч спільної віри, яка опинилися в далекому минулому, не змогла вплинути на теперішнє.
І тоді, майже вирішивши залишити все, як є, у тобі прокидається чорно-біла гордість сьогодення, і ти першим натискаєш кнопку "заблокувати". Втікаючи від небезпеки, що тебе читатиме штаб "ДНР", залишаючи за собою право на чорно-білу самотність. Звичайно, ти знаєш, що чим більше колишніх друзів, які "не виправдали" довіри твоїх теперішніх побратимів ти поховаєш, тим більше друзів отримаєш у майбутньому. Не треба жолобитись, друже: так було завжди у епохи воєн – брати, не те що друзі, опинялися по різні боки барикад. І все-таки у цю гнітючу мить ти відчуваєш, що десь, поза межами цього чорно-білого будення, залишався шанс – як на останню цигарку після вироку – і констатуєш: на жаль, ти його не використав.
Тому що людина так влаштована: кого-кого, а себе їй жаль понад усе. Людям у Великій Україні понад усе шкода передовсім себе: не проіндексованих пенсій, не підвищених або відсутніх зарплат, не добудованих у їхньому подвір`ї дитячих майданчиків, морозива, якого через воєнну кризу сьогодні не з`їла його/її дитина. Доки лихо не прийшло у твій дім, важко співчувати: для цього потрібне виховання. Церкви, оточення, батьків. Війна – випробування на всіх. Не тільки на фронті, в тилу люди пізнаються за діями. І навіть за намірами. Я ніколи не забуду слів 55-річного чоловіка, поставою схожого на дідуся – нібито з вихованням, з досвідом, з життям за плечима. Коментуючи ситуацію в Україні, він окреслив її просто і особисто: "А мені що? Нехай собі там, на Сході, дураки воюють, а мені – якби гуси на осінь виросли!" Ця фраза така сама чорно-біла, як і сьогодення. У ній немає жодних відтінків.