У контексті сьогоднішньої шпигуноманії гріх буде не підняти тему диверсантів, які задом наперед, ще й на коров’ячих ратицях, забрели в історію літератури. Скажімо, кого з розвідників, крім Штірліца, ми знали до недавнього часу з історії нашої радянської Батьківщини? Правильно, майже нікого, якщо не вважати Віктора Петрова, що з’явився у Харкові 1942 року в мундирі німецького офіцера, а потім, вже на еміграції, зник у невідомому напрямку. Точніше, повернувшись до служби на іншому терені ідеологічної науки.
Олександр Скрипник. Таємний легіон Української революції. – К.: Ярославів Вал
Мова у цій книжці не про радянську розвідку, каральні органи чи звичайних міліціонерів, а про ті розвідувальні, детективні, шпигунські та інші диверсійні служби, які успішно їм протистояли. Принаймні в Україні 1917-21 років. У своїх попередніх книжках автор доніс до відома широкого загалу правдиву інформацію про існування української розвідки мало не прадавніх, чи пак козацьких часів. А що такого? Хіба ви не бачили, припустимо, в коміксах, здається про Пирога чи Коржа – козака із соломинкою в роті, який у плавнях чатував на вороже військо? Шпигун, так. Розвідник, аякже. Може, навіть детектив. Словом, годі розпізнати, не знаючи "солом’яної" специфіки. Достеменно знати лише одне. Відзначившись принциповістю і наполегливістю, багато уваги приділяючи організації агентурної роботи, персонально працюючи з агентами, які перебували на зайнятій ворогом території України та за кордоном, нині забутий Микола Красовський був призначений керівником Інформаційного бюро при розвідочній управі Генштабу Армії УНР. Мова у книжці Скрипника, звісно, не лише про нього, і більшовики не любили також інших шпигунів, призначаючи за голову будь-кого із співробітника Інформбюро по 300 тисяч карбованців, а сам орган називали "петлюрівською ЧК", але саме Красовський розробив інструкцію для української контррозвідки. Саме у ній він значив про вагу шпигунської "соломинки" в роті молодої української республіки: "Не всякий має дійсну здатність до справ розвідочно-розшукових, бо це теж є дар Божий – талан, який можна розвивати і довершати, але ні в якім разі не можна його вкоренити в чоловіка, який не народився з цим таланом; не можна вже на підставі того, як не можна по волі стати художником, поетом або скульптором".
Пауло Коельйо. Шпигунка. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016
Відомий автор адаптації реальності в зручну модель недільного чтива цього разу несподівано звернувся до теми фемінізму. Ну, і звісно, що вже від самого початку його роману все дійство має цілком "кінематографічний" вигляд – вояки сумлінно й показово розстрілюють арештантку, а офіцер робить контрольний постріл. У чому ж була її вина, як пояснює вона сама, найвідоміша зі шпигунок усіх часів та народів, ця сама легендарна Мата Харі? "Я думала, що могла маніпулювати тими, хто хотів знати державні секрети; я думала, що німці, французи, англійці й іспанці ніколи не мали сили мені опиратися, а завершилося все тим, що зманіпулювали мною". Тобто чоловічій світ в історії шпіонажу, як бачимо, переміг, але насправді гору взяли жінки, бо їх карали вже за те, що вони жіночні, або,як каже героїня, "оскільки в більшості випадків моя провина полягала лише в тому, що я булла емансипованою жінкою у світі, керованому чоловіками". Таким чином, у найновішому романі Паоло Коельйо белетризована історія відомої шпигунки виростає на своєрідний маніфест проти світу патріархального – на захист відроджуваного у "шпигунський" спосіб матріархату. І всі злочини головної героїні, усе її шпигунство і загалом будь-які дії на користь тієї чи іншої держави – це всього лише поширення пліток у салонах вищого світу, де вона оберталася. І вся її "шпигунська" майстерність в інтерпретації автора – це перетворення бабських пліток на "секрети" і "державні таємниці", які Мата Харі поширювала заради чоловічої уваги, влади і грошей. І так само, як всі, хто звинувачував її в усіх "шпигунських" гріхах, врешті-решт покаравши на смерть, чудово знали, що нічого нового вона не розповідає. Власне, як сам автор роману, який лише нагадав нам про історію жінки, що прагла (і досягла) уваги у доволі вишуканий спосіб.
Маргарита Хемлін. Дізнавач. – Х.: Фабула, 2016
"Як демобілізований офіцер-розвідник, я пішов у міліцію, – свідчить герой роману Хемлін. – Закінчив курси і в якості дізнавача працював на своїй посаді. Якщо ставалися вбивства чи інші тяжкі злочини, тут же підключався слідчий з нашого слідчого відділу або з прокуратури. Але саме того конкретного разу вийшло інакше". У романі Хемлін, слід зауважити, все інакше і все одно – знайомо, звично, без особливого відриву від буденного життя, трудоднів та інших "героїчних" звершень радянського люду. Протокольна мова сюжету, фабульна стислість вчинків. "Громадянку Горобчик вбили ножем. Знизу, ударом в серце, під лопатку. Тому крові майже не було". А що взагалі було, спитаймося, у ті часи "переможного" свавілля післявоєнних років в одній, окремо взятій республіці УРСР? У романі Хемлін це насамперед політика, що формувала родинні стосунки, дбайливе ставлення до національного питання, правдиве висвітлення повоєнної ситуації, яке зазвичай межувало з попередніми "перегинами на місцях" та іншими вадами, а насправді – жахіттями сталінської ідеології. До речі, сама авторка, будучи родом з Чернігова, де в 1950-х роках насправді існувала сіоністська організація, не за чутками обізнана з історією рідного краю. Її власна "емігрантська" доля (переїхала до Москви у 80-х) у чимось подібна до героїв того страшного часу, коли мовне питання було жупелом у суспільстві переможного соціалізму.
Андрій Криштальський. Чорноморець, матінко. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля
Роман, який відкриває цю збірку, розпочинав свою важку, але гостросюжетну ходу давно і доволі складно. Виданий вперше більше десяти років тому, був прочитаний небагатьма, бо назвою не скидався на авантюрні епоси того часу. Тепер, коли до роману про Чорноморця долучився другий, не гірший, з чого склалася героїчна дилогія, що повністю відповідає і пафосу, і скепсису нашої воєнної доби, непересічна насправді дилогія Криштальского знову на часі. Здається, про це стає зрозуміло вже на її початку: "А посеред монастиря дві долі зітнулися і не було їм роздоріжжя - лише одна розв’язка".
Отже, у першому романі вистежує радянських агентів і карає зрадників той самий Чорноморець, невловний вояк УПА, народний месник, вишколений у вермахті, але вихований, як сам каже, Міхновським і Донцовим – славними ідеологами-радикалами українського націоналізму. Герой роману діє сам-один, без знищеного загону, а назирці за ним ходить, наслідуючи його дії, чи то двійник, а чи сама Смерть. Таємні криївки, підступні стрибки ("ястребки" з місцевих юнаків, що виловлювали повстанців) коханки, кажуть, у кожному селі, де зрадників не менше. До речі, другий роман з цієї героїко-епічної дилогії починається саме химерним сном, в якому збираються разом на тому світі тіні забитих предків, чия слава ніколи не загине за будь-якого "двотисячного" часу, топінамбур йому в рейдер.
Володимир Єшкілєв. Ефект Ярковського. – Х.: Фоліо, 2016
Це перша частина "ярковського" циклу назвою "Те, котре – холод, те, яке – смерть…", в якій задаються основні параметри подальших містичних пригод. Як завжди у цього оповідача, нас чекає роздвоєна на "сучасну" і "прадавню" історія, в якій суто лексично поєднані "українська" та "російська" лінія оборони національного продукту – прикарпатської метафізики – від чужоземного криміналу в мові та житті. " – А вам що, Львів не подобається? – спитала Sаня, коли вони випили. – Ні. – Образили вас там? – Образили? – перепитав черевань, заїдаючи пиво куркою. – Та ні, Оксано, ніхто мене там не ображав. Просто не люблю я отих львівських снобів. Багато про себе воображають. Одне слово – львівці". При цьому, зауважмо, "Ярковський здригнувся від хвилі ворожості, яка вихлюпнулась з мозку череваня від згадки про львів’ян. Ця хвиля несла з собою купу дрібного ментального мотлоху: незнайомі прізвища, спогади про неохайні приміщення у старих австрійських будинках та про тріпер, подарований череваневі повією з Левандівки". Що ж до криміналу, то саме завдяки своєму дарові чути в юрбі сторонні голоси, які не завжди розповідають про те, "зачем я дура обрезала волосы", головний герой може розслідувати ідеальні злочини, наче кишенькову крадіжку в дитсадку. Використати цей самий "ефект Ярковського", як це буває, не на благо народу, а на користь черговому доктору Зло – ось завдання всесвітньої мафії, а також інших неблагонадійних елементів.