Краса врятує світ. Хто сказав? Федір Михайлович Достоєвський. Не в самому модному, але в одному з перших своїх хітових романів, в "Ідіоті". Звичайно, Достоєвський мав на увазі не красу красунь, але велич величного — те, що головним є внутрішня краса людини, вона і рятує.
Але почнемо з ознак зовнішнього. Людина — дивовижна. Людина є частот не в змозі відрізнити зло від добра, але от що таке "краса" – тут ми перші експерти. Попри зразки всесвітніх культурних, передовсім, скульптурних, еталонів, насправді ніхто не зміг би визначити, що таке краса (і тому — як вона рятує).
Та це людству і не потрібно. Воно звикло послугуватися зовнішніми, часто ми називаємо їх "природними" еталонами, гадаючи на кавовій гущі — що ж то воно таки є, оті еталони внутрішні. Сьогодні нам здається природними велетенські губи й худі стегна, але вчора — коли всі вклонялися іншому кіношному ідолу, все могло бути інакше: щоразу інші постери рятували студентів у стінах гуртожитку впродовж тривалого існування людства. Десь великі вуха (ніс, щелепа) вважалися вершиною непристойності, але завжди знайдеться народ чи епоха, коли інша краса стане еталоном.
Те саме стосовно внутрішнього. Смерть заради ідеї не вклонитися монеті імператора в І сторіччі вважалася зрадою ідеалів, а загибель з мечем у руці у Фермопільскому проході заради сумнівної ідеї патріотизму та, передовсім, як доказ власної шляхетності та звитяги — красою на сторіччя, яку досі оспівують поети. Хоча після 20 сторіччя, коли в світових війнах загинули десятки, а загалом сотні мільйонів землян, приклад "померти з мечем у руці" здається уже не таким ідеальним і вродливим навіть для героя, на спомин про якого завтра поставлять пам`ятник. І навпаки, зрада друга-терориста в імення врятування життів інших може здаватися рідкісною чеснотою, хоча цьому фактові і не присвятять інших.
Люди завжди вчилися рятуватися красою. Вони прокидаються вранці і насолоджуються гірськими краєвидами, морськими берегами, розкішною зеленню весни та жовтаво-червоним осіннім завмиранням гаїв. Вони "балдіють" від апетитних форм та думок оточуючих. Вони радіють чистоті оновленого Богом атмосферного повітря і прибраної власними руками квартири. Нам подобається бути вродливими, роззираючись у дзеркалі. І ми любимо носити одяг, який, на нашу думку, і на думку тих, хто насолоджується нами в громадському транспорті, робить нас по-справжньому вродливими.
Тому що здогад Достоєвського, що краса — рятівна і цілюща, унікальний, але справедливий. Якби в нас не було закладено понять краси, і зовнішньої і внутрішньої, міркую, від цивілізації вже давно нічого не залишилося. Навіть унікальний механізм дивовижного філософського самозахисту: вродливе визнавати бридким, а красиве насправді — негарним, і в цьому щось є від поняття усесвітньої Краси, яка рятує. Подивіться хоча би на всіх героїв Достоєвського, від князя Мишкіна до Льоші Карамазова. З точки зору еталонності та вродливості — всі вони в нього радше бридкі, ніж прекрасні. Але коли ми читаємо будь-які книжки, то неодмінно ловимо себе на думці, що Краса — працює, змінює нас у бік Краси, навіть у незалежності від присутності чи відсутності нашого бажання змінюватися.
Звичайно, не можна покладатися на силу, манію, чари та чудо краси. Самі по собі вони зроблять нас щасливими ненадовго. Однак красиві і щасливі миті можна подовжувати, тренувати в часі. Купаючись в Красі, можна копирсатися в істині щодо неї, і Істина зробить нас неодмінно вільними. І для дуже багатьох настане день, коли ми нарешті заживемо у Вічній Красі.
"Краса — і тільки трішечки краси, душі нічого більше потрібно", тонко і ясно написала Ліна Костенко. Про той мінімум, якого іноді не вистачає. Про той мінімум, який потрібно "ввімкнути" всередині себе. Побачити красиве — довкола, в собі, і з цього почати це велике святе. Сьогодні, в день трьох "9", можливо, це велике пророцтво, що краса таки врятує, елементарно збудеться.