/ Фото: Pixabay
Трапилася на очі публікація якогось науковця одного з державних науково-дослідних інститутів про вітчизняні розробки в галузі сенсорних датчиків. Дочитати до кінця не спромігся – бо чим далі, тим більше відчувалося, що людина, котра розповідає про ці розробки, – застрягла в минулому столітті.
Так, ще років з 50 тому така наукова праця про сенсорні датчики та взагалі сенсорні панелі на рідких кристалах - була б проривом у науковому світі. Але сьогодні для кого це все? Передові виробники гаджетів – китайські, південнокорейські, японські, – наввипередки презентують новітні та ще новітніші технології. Це не просто сенсорні екрани. Це – гнучкі сенсорні екрани, що згортаються як аркуш паперу, але мають базис штучного інтелекту у своєму програмному забезпеченні.
Технології 5G, що стали причиною нової "війни" між державами-гігантами у сфері ІТ-розробок, повністю обладнані штучним інтелектом космічні апарати, що здатні не просто висадитися на Місяці, а й за допомогою 3D друку змайструвати там собі базу для повноцінних досліджень, та ще багато чого… А тут – сенсорика на рідких кристалах. І цим займається цілий державний інститут.
Наразі мова навіть не про те, що витрачаються державні кошти на розробку застарілих технологій. І не суть важливо – скільки тих коштів витрачається. Але якби ті кошти було направлено не на зарплати "паперовим академікам", а на підтримку молодих талановитих вчених – одного, двох, трьох, – то користі було б набагато більше.
Принагідно згадаю, що українські ІТ-фахівці увійшли до десятки кращих у європейському рейтингу. Тобто хто б там що не говорив, а новітні технології в Україні розвиваються і є фахівці, котрі їх розвивають. Можна згадати про фонди, котрі підтримують талановиту молодь, надаючи молодим вченим можливість відвідувати різноманітні міжнародні науково-практичні конференції та представляти на них свої розробки. Але це – приватні зусилля. А держава? Де тут держава? Невже державі не потрібно, щоб молоде покоління талановитих вчених вивело нашу країну на міжнародний рівень у сфері високих технологій?
Нізащо не повірю в це! І навіть скажу, що перші кроки у реалізації державних програм з розвитку науки вже є. Це і персональні стипендії для молодих науковців, і ціла низка законодавчих ініціатив. Проте все занадто повільно. І прикро, коли бачиш та чуєш, що у людей словосполучення "державна наука" асоціюється виключно із якимись старезними "паперовими вченими" на кшталт академіків 19 століття, котрі тільки те й вміють, що "надувати щоки".
"То як же ж вирішити цю проблему?" – запитаєте ви. Відповім: рішень насправді декілька. Можна вчинити так, як свого часу вчинив президент Рузвельт, аби вивести США із глибочезної кризи, спричиненої перевиробництвом: державним коштом будувати дороги та залізниці, давши роботу тисячам людей, що стали жебраками. В нинішньому українському варіанті – державним коштом створити науковий хаб, в якому б молоді талановиті вчені презентували свої розробки, а найкращі – патентувалися та впроваджувалися, в тому числі й за кордоном, залучаючи іноземні інвестиції.
Звісно, це був би найкращий варіант, і з науково-практичної, і з фінансової точки зору.
Є й інший варіант: на рівні університетів проводити такий собі відбір молодих талановитих вчених, влаштовувати певні конкурси, а потім визначати кращих. Далі – знову ж таки патенти, впровадження, інвестиції.
Але як перший, так і другий варіанти, мають один великий недолік. А хто ж, власне, керуватиме хабом чи очолюватиме конкурс з відбору? Та ті ж таки "заслужені" та "лауреати" наукових премій минулого століття, котрі в сучасних технологіях розуміють лише те, що вони працюють на напівпровідниках і використовують радіочастотний зв’язок. І що далі? А далі мені вбачається приблизно такий варіант: приходить молодий розробник із якимось винаходом, що може змінити життя людей на краще, може стати успішним бізнес-проектом. А отакий "керівник" хабу чи конкурсу починає питати у цього винахідника, чи знає той, як працює реостат, або чи пам’ятає "правило буравчика". Погодьтеся, що це безглуздя. Але це сьогодні абсолютно реальне безглуздя, що є пануючим у багатьох українських вишах.
"То не запрошувати ж нам кураторів з Японії!" – скажете ви. А чому, власне, ні? Тобто коли українські ІТ-фахівці здобувають собі славу за кордоном – це нормально, а запросити куратора з-за кордону, котрий би в Україні допомагав талановитій молоді – не можна?
Не тільки можна, а й потрібно. І, знову ж таки, державним коштом. На мою думку, сьогодні в Україні існує стільки непотрібних інститутів, зникнення яких ніхто не помітить, що за ті кошти, які витрачаються на їхнє утримання, можна було б не просто одного, а цілу команду закордонних вчених запросити на роботу в Україну, щоб вони допомагали талановитій українській молоді.
Звісно, що сьогодні "рубати з плеча" ніхто не буде. А шкода. Адже саме отаким "розрубом з плеча" колись були технології, впроваджені Стівом Джобсом, Біллом Гейтсом, та іншими. Тому тут питання у зламі стереотипів та критеріїв мислення. Допоки "заслужені" вчені будуть вбачати у новітніх технологіях лише набір фізико-хімічних компонентів, а не потенціал та користь для людства, доти ми топтатимемося на місці. Так, заслужені вчені – заслужили свої звання. І ми їх за це дуже поважаємо. Але ці заслуги саме цим і корисні, що на їх основі створюються нові технології.
І сьогодні держава має в першу чергу віднайти кошти для того, аби фінансувати молоді таланти. І тоді вже за кілька років наука зможе сама себе фінансувати, залучивши інвестиції.