За 2000-ні ми настільки призвичаїлися до дещо іншого образу чиновника, держслужбовця та депутата, що тепер іноді навіть тяжко звикнути до телекартинки від нової ґенерації. Як правило, хоча не завжди, у неї менше сала та гриму, більше справжньої, а не відредагованої української мови та екранної щирості. Всі вони світяться близькістю до народу, якому служать (аж до камуфляжу та проїзду в народному транспорті), бажанням безповоротно змінити все на краще, показною (знання цитат і правил Європи) та непоказною (знання законів та бажання їм слідувати) європейськістю. А відтак має складатися враження, що у нас більше шансів, ніж коли б то не було, розбудувати світле, щасливе і незалежне від чужинського (під чужинцями ми розуміємо північний схід та Азію) майбутнє.
Все це так. Однак проблеми залишаються. Звичайно, багато на шальках терезів можна скинути на стан "війни", розкрадену попередниками державу, не абсолютну ментальну готовність українців прийняти і втілити зміни (країну розсічено на Велику Україну та Зону конфлікту – дві різних держави, в яких насправді негласно діють різні "закони" і різні типи мислення). Та щоразу, запитавши себе, чи, втілюючи в життя нарешті українську Україну і скинувши диктатора, стали ми почуватися, хоча б не жити краще, відповідаємо: ні, не стали. І не тільки через війну.
Зараз нам загрожують (деякі на собі відчули цей тягар, розплатившись за рахунками в травні і залишившись ні з чим) передовсім – ціни на компослуги та енергоносії. Так, загрожують, тому що від цього справді залежатиме, скільки окремих вітамінів внаслідку підвищення цін прийме конкретна дитина. Звичайно, краще було б для нас і справедливіше для всіх наших майбутніх поколінь перекласти ці підвищення цін на багатих – нехай хоч би на рік-два, доки народ оговтається від війни. Але нині біля керма держави знавці макроекономіки. І вони вважають, що замість того, щоб змусити олігархів (а деякі з них ними, по суті, і є) заплатити за непосильні ціни на енергоносії за свій народ, доцільніше перекласти оплату на сам народ – так, як мінімум, не будуть ображені політичні еліти, які розподілили нинішній вплив у країні, і, крім того, все одно, принаймні на папері, так існує ймовірність, що народ потягне всі ці платежі. Тим більше, що за все це йому пообіцяли масштабні субсидії.
Ще вчора, до Революції Гідності, автори тотального субсидіювання на заміну підвищеним тарифам самі кричали в телеефірі: шлях субсидій – у нікуди, тому що за них у пізнішому часі доведеться розплачуватися. Не обов`язково нинішньому урядові, а правильно, нам усім. Що ж до теперішнього обіцяного тотального субсидіювання навзаєм дорогого газу, то дуже гарно, що про всіх потурбувалися, давши роботу "Укрпошті", але пів-країни, почувши цю радісну новину про субсидіювання навзаєм, одразу взялися чухати потилицю. Виявилося, що навіть такі соціально та субсидійно "привілейовані" категорії населення, як пенсіонери, можуть цих субсидій не отримати: у багатьох із них прописані вдома діти, які самі перебувають на заробітках, а за новою системою нарахування ці заробітки буде враховано.
У цій ситуації, коли молоді, елеґантні, національно свідомі слуги народу – тобто нас самих - просять нас на цю зиму "затягнути паски", пропонуючи довести своє вміння виживати в надскрутних умовах як особливу національну чесноту, хочеться запропонувати дещо інше. Ані нам, безробітним, ані нам, пенсіонерам, ані нам, малим підприємцям, ані нам, вчителям, медикам та інженерам, які не в змозі прожити без домашньої присадибної ділянки та часткового нівелювання своїх безпосередніх обов`язків заради виживання, "затягувати паски" далі уже несила. Безробітних у нас неофіційно – мабуть, до 2 мільйонів (два роки тому було 1,4), ще до 14 мільйонів пенсіонерів, 7 або більше мільйонів узагалі перебувають на заробітках, поза межами держави як окуповані – 6 мільйонів. Окуповані і заробітчани майже нічого платити не будуть, як і безробітні. Отож задля ідеї впровадження сплатити за програмою "затягнутих пасків" залишається гвардія з 14 мільйонів пенсіонерів та 18 мільйонів решти, в тому числі малих дітей та ненароджених. І тут головна надія уряду – на пенсіонерів: вони такі – помруть, але рахунки оплатять.
Звичайно, не зовсім по-капіталістичному було б перекласти тягар кризи на заможних тільки тому, що вони заможні. Та які виходи? Другий варіант: повернути попередні тарифи, і вони будуть на загал посильні, але щось інше почне вигинатися в інший бік. Третій – той, що пропонує один екс-прем`єр: 21 мільярд надходжень у бюджет скерувати на подолання цієї проблеми. Четвертий: підвищити пенсії в кілька разів плюс негайно, буквально впродовж наступної доби, створити нові робочі місця з гідною нових тарифів зарплатнею; а потім її вчасно виплачувати. Адже якщо нинішня влада поводитиметься не надто дипломатично в таких дрібно економічних, але життєво суттєвих питаннях власного народу, як сплата за рахунками, яка є непосильна, то наступні майдани можуть носити ознаки анархії й абсолютної непередбачуваності. Про наше державне господарювання і так починають висловлюватися (уже на Заході, не на Сході) не інакше, як "анархія часів Порошенка". А це не потрібно нікому: ні платникам податків, ні тим, хто їх вигадує і збирає.