Блаженніше давати, ніж брати!
Дії Апостолів 20:35
Банка варення, дбайливо загорнута в прокламацію, що залишилася ще від позаминулих виборів. Пиріг, приготовлений люблячими власними руками. Теплі шкарпетки, які зв`язала мама чи бабуся. Кілька десятків гривень телефонного поповнення, перераховані на "фронт" односельцю. Я вже мовчу про десятки тисяч бронежилетів, тепловізорів, харчоваих наборів та іншого обладнання й реманенту, придбаних на кошти не з держбюджету. А на свої, кревні, з бюджету, де, як завжди, катастрофічно не вистачатиме на компослуги та решту наших персональних витрат. І всі ці предмети, всі ці кошти, зібрані і переправлені комусьт і кудись, "відірвані" від потреб власного еґо.
Мова – про діяння волонтерів, так добре знані нами за останні роки. Сьогоднішній Міжнародний день волонтерства – для нас то, здається, більше, ніж свято. Він, власне, визначає, ким є ми. Приємно зазначити, що попри анекдоти про українське жлобство, всі ці чутки були спростовані – одним тотальним, величним, трирічним поспіль поривом постійного намагання комусь допомогти. Так сталося, що для України і теперішньої критичної ситуації в ній – волонтерство більше ніж хобі (чим воно є в усьому світі). Для нас – це поклик, персональний поклик, почутий і прочутий мільйонами сердець, а не якимись сотнями працівників сфери НПО. І хоча, в міру вгамування Східного конфлікту, дедалі частіше в нашому суспільстві звучать голоси про потребу згорнення волонтерства, хоча добровольчі внески сьогодні в порівннянні з 2014-м значно зменшилися, сказати, що він – отой порив людського серця – не на часі, неможна.
Можливо, українське волонтерство, явище, коли мільйони допомагають десяткам тисяч (востаннє такий народний порив, певно, спостерігався на наших теренах десь так у 1940-х) – це взагалі єдине хороше, що ми винесемо з буремної воєнної теперішності.
Тому що заклик допомогти хворій дитині на шпальті всеукраїнського видання – це по суті не менш волонтерське і не менш доброчинне діяння, ніж планомірна багаторічна праця якого-небудь благодійного фонду. А дитячий малюнок в наметі посеред степу, де стоїть чота українських солдатів – може, краща й утішніша дія, ніж тонни тушонки на держзамовлення, подані ешелонами в зону воєнних дій.
Бути волонтером – це бути людиною, відкритою для нагальних потреб іншого. Це означає здійснити те, від чого "твого" і "тебе" ніяк не зменшиться, однак тому, в кого чогось взагалі бракує, реально додасться. Давати і дарувати краще, ніж просити й отримувати. Мабуть, ця елементарна істина відома багатьом дарувальникам ще з дитинства. І не Тільки з Біблії – навіть з власного досвіду. Коли ти радієш якомусь подарунку на своєму святі, а потім ідеш на день народження однокласника, де раптом робиш відкриття. Стає наскільки тепло, аж гаряче від радості в грудях, тоді, в момент дарування. І це дивне відчуття протилежне людській пристрасті й пріоритетові – жити заради самого себе, брати від життя максимум, який встигнеш.
Між іншим, доброчинність – це також максимум, який треба б встигнути зробити. Воно – відчуття потреби дарування – звідкілясь, мабуть, генетично, в нас закладене. Воно, те, що попри власні труднощі ми можемо щось присвятити іншому – байдуже що, час, емоції, матеріальні речі та ресурси – взагалі-то і відрізняє нас на цій планеті від всіх решти живих істот.
Звичайно, це не дуже добре, коли за все – принаймні за багато-чого – в державі мають братися не фахівці, а винятково волонтери. Однак, і ми цьому свідки, це краще, ніж повністю опустити руки в момент кризи, шоку – по суті ментальної катастрофи.
Насправді не так багато – тому ближньому, який поруч – потрібно. Але немає таких, хто б не потребував взагалі нічого. Іноді достатньо поради: і серце мало відомої тобі людини з соціальної мережі вже тремтить від щастя і вдячності. Я пригадую, як одного разу під час волонтерської поїздки солдати, молоді хлопці, які залишили власне спокійне родинне життя заради того, щоб дестабілізація і війна не прийшли "туди, де наші батьки і дуружини", показали дві свої найбільші цінності. Лист від не знаної їм дитини, в якому дитя просило їх захистити – він висів біля лампадки, біля ікони. І паросток помідора, що виріс перед зимою безпосередньо в казармі. Не ящики з печивом, не пластикові пляшки з водою і не консерви давали їм надію. А життя, що починається – рослини і людини. Яке потребує захисту, плекання, любові.
Тому що все починається з любові і любовію закінчується. А для того, щоб мати її в серці, потрібно її насадити. І нема нікого, хто б зробив цей жест замість нас. Тому нинішній Міжнародний день волонтера є своєрідним тестом: ким ми є або ким ми не є.