Автор фото: Євген Желєзняков
Є одна проблема. Не знаю, чия. Маю надію, що спільна. І тому, раз вона така соборна, зрештою, усім миром її удасться вирішити. Як би це висловитися точніше?.. Я починаю боятися свят. Точніше, остерігатися їх настання.
Раніше я з радістю очікував кожного свята, особливо національних, спільних для всіх. Зараз – ні. З якогось моменту я збагнув, що свята – штука набагато небезпечніша за будні. І мені хочеться, щоб усі ми, замість того, щоб святкувати з шашличками, морозивом і квітами, неначе ведмеді, просто залягали на час свят у сплячку. А потім прокидалися і бачили: о, все нормально – у державі нікого не скривджено, не поранено, не убито, не отруєно і не закопано невідь-де.
Ця святобоязнь почалася у мене ще восени 2013 року. Коли ялинка, яка в попередні роки становила дитячі радість і сміх, почала уособлювати крики побитих і тягнутих міліцією по асфальту. Так сталося, що попередньому президенту зрештою ця "забава з ялинкою" коштувала надто дорого: у кінцевому варіанті – трону, Батьківщини і сина.
Далі, однак, більше. Одразу по Водохрещі-2014 у дні Злуки раптом на Майдані з`явилися перші жертви, імена яких відкрили список Небесної Сотні. Переддень 23-го Лютого цей список розширив на ще понад сто прізвищ. 5 квітня у Севастополі мав святкуватися День Військово-Морських Сил України. Однак і місце святкування, і самі ВМС впродовж передодня свята, у березні, щезли з мапи країни. Травень 2014-го. Знову: дим, кров, смерть – цього разу із іншого боку, в Одесі.
Ну а надалі і взагалі страшно стало очікувати свят. Ми помилялися, думаючи, що вогонь протистоянь ущухатиме саме на яке-небудь свято. Якраз у їх дні впродовж літа і осені минулого року вогнище зненависті тільки розгорялося з новою силою.
Так двадцять третя річниця Незалежності у нас завжди асоціюватиметься не з різнокольоровими кульками, а з нікому не потрібним військовим парадом та Іловайським котлом. А Новий Рік і Різдво з останніми днями нашої Помпеї, Донецьким аеропортом.
І так, перелякано (на жаль, я не самотній у цьому відчутті), ми почуваємося тепер щосвята. Раніше в святкові дні ми садили поруч дітей і пригадували що-небудь хороше, переглядали фільм, ділилися, часом нездійсненними, але такими важливими мріями. Нині ж, коли наближається свято, наприклад, 9 Травня, у голові відлунюють зовсім не радісні дзвіночки з реклами святкових напоїв, а запитання: що цього разу? чим закінчиться воно, чергове свято? І мрія на всіх одна: коли все це скінчиться!!!
Усі ми тепер, коли минув Першотравень, видихнули повітря з легень з невеликим, але все ж із полегшенням. Нібито нічого особливого. Просто минули свята. Та і до нинішніх свят наші правоохоронці приготувалися краще, ніж армії окремих країн до цілих світових воєн. Не відпочили. Ми натрудилися в очікуванні: слава Богу, таки не дочекавшись лихого.
Може це тільки мені здається, але за останні півтора року всі ми потроху з`їхали з ґлузду і почали перетворюватись на зовсім інших людей. Не на таких, про яких мріяли на зорі отриманої кілька десятиріч тому незалежності. І тим більше не на таких, заради світлого майбутнього яких клали свої буйні голови наші пращури сім десятиріч тому.
За ці півтора року щось в нас змінилося дуже суттєво. Так, ми стали міцнішими, витривалішими, чуйнішими. І водночас – цинічнішими, загалом байдужішими до ближнього як до деякого виду, а часом і просто до нього безжальнішими.
Так, в кожному з наших міст є десятки, а то і сотні громадських організацій із волонтерів та активістів. Так, усі вони настільки оперативні, віддані й чуйні справі самоствердження, філантропії та оборони малої й великої вітчизни, що, здається, навіть якби держава випадково розпалась, опираючись на самі пожертви вони змогли б спорядити для оборони своїх ідеалів не одну, а декілька армій. Та найстрашніше, що в цій ситуації люди звикають до всього: наприклад, до явища смерті як такої.
Якось історик Антон Керсновський (1907-1944) у своїй книзі "Філософія війни" сказав, що стан війни корінним чином відрізняється від стану миру. Приблизно так, як здоровий людський організм від хворого. От і виходить, що те, що для здорового було б смертельною отрутою, для хворого – часто цілющі ліки. Втрата органу, приміром, для здорового – катастрофа. Але іноді хворому відтинання руки чи ноги може гарантувати життя.
Невже те, що відбувається з нами впродовж останніх 1,5 року, вбивши надію одних і воскресивши прагнення інших, гарантуватиме нам подальше процвітання в здоровій, сильній, шанованій європейській країні? Невже ці 1,5 року – неодмінна ціна, яку треба було сплатити? І більше не існує жодних інших варіантів, аби наші нехай хоча б діти й онуки потрапили в гарне, достойне звання Людини майбутнє? Я не знаю. Ніхто не зна. Однак всі ми переживаємо дивні стани. Особливо на свята.
Може, страх наставання свят, ненормальний для інших часів – нині те, що і справді дозволить зберегти організм нашого спільного дому, державу, відносно здоровим. Але навіть якщо це так, все одно, відчуття це – неприємне.
Тому що за суттю своєю люди мають бути кращими, ніж про них зазвичай думають. Ніж навіть іноді свідчать про них їхні вчинки. Тому, прасуючи краватку й сорочку напередодні свята, чомусь уперто не хочеться думати, що обов`язково знайдеться той, хто зможе його зіпсувати. Хочеться думати про маленьку, як печать, ручку доньки чи сина. І пригадувати, як якось, у родильному домі, ти вперше порівнював її зі своєю. І радів. Не абстрактним перемогам, а конкретному материнству.