Чесно кажучи, в кайф подорожувати чужою країною під інформаційний шум, в якому домінує ім`я з рідної Вітчизни. Мій приїзд до Литви співпав із візитом Наді Савченко. Не скажеш, що на цю тему дмуть в усі фанфари, але тема приїзду московсковської бранки широко оговорювалася напередодні. Оптимісти по-жіночому співчували нашій Наді, як і Україні. Песимісти сумнівалися, чи є сенс Наді подорожувати в якості українського посла миру – мовляв, вона ж не професійний політик, що вона, нам, литовцям, розповість?
Попри це, Савченка з завданням справилася: виглядала стримано, висловлювалася на камеру чітко, дружньо обіймалася з литовськими побратимами. На найбільш провкативне інтервю Аудрюсу Сяурусявічюсу – переможе України незгоди чи ні? – впевнено відповіла: так, переможе, я ж перемогла. Словом, виконала роль міжнародного посла на пятірку з плюсом – чого і слід було очікувати.
Тема України, між тим, у Литві не така вже й популярна в народі, як прийнято вважати у нас. Звичайно, є волонтери, в тому числі й з числа української діаспори, звичайно, уряд, військо та Даля Грибаускайте обома руками за нас. Однак якщо опуститися на дещо нижчі, простонародні, провінційні щаблі, то слід сказати, що у багатьох литовців виникає занепокоєння цією тотальною литовською підтримкою України – попри нелюбов до північного російського сусіди, прості литовці воліли б жити з усіма по можливості в мирі.
Я в провінційному саду і наді мною повільно пролітають кілька винищувачів – за десять кілометрів аеродром, і я ще не знаю, що засинатиму стабільно під його шуми.
Взагалі литовська провінція дивує більше, ніж європейська столиця. Може, через те, що ми, українці, звикли ототожнювати маленькі міста і містечка власної батьківщини з клоакою, наповненою сміттям. В усякому разі всі нововведення сучасного комунального господарства доходять до нас в останню чергу, не кажучи вже про побутову культуру і озеленення.
Тут – навпаки. Я в Радвілішкісі, який своїм новобудовам зобов’язані переважно радянській добі. Залишки радянського дизайну багатоповерхівок та тротуарної плитки залишилися хіба що як раритет. Всі дерев’яні будівлі відреставровані і нагадують лялечки. Цегляні та блочні до непізнаваності переоформлені. Живий зелений паркан – майже скрізь, де блукають твої ноги.
Напружено намагаюся знайти цигаркового недопалка. Через дві з половиною години моя вправа увінчалася успіхом – біля лавки на пляжі, аж за містом, за три метри від урни нарешті зіштовхуюся зі скромними, майже затоптаними в пил результатами відсутності культури.
Понад усе тут, в литовській провінції вражають не ціни, які, звісно, відрізняються від київських (хоча можна, приміром, відкопати пляшечку пива білоруського виробництва за ціною ірпіньського генделика). Мене вражають дрібниці, на які не можливо не звернути уваги. Приміром, обов’язкові жилети для велосипедистів – виявляється, в такий спосіб дбають про їх безпеку. Гарно відреставрована, забита по зав’язку новинками світової літератури бібліотека, яка за сумісництвом виконує роль виставкового залу. Поруч з її будівлею знаходжу предмет , схожий чи то на урну чи то на маленького цинкового верблюдика. Однак напис на ньому свідчить: "повернення книг". У Литві дбають про час людський, який є гроші: щоб повернути книгу, не потрібно вистоювати у черзі для абонементу, достатньо, хоч і серед ночі, підрулити автівкою до цинкової книжкової "урни" і просунути прочитаний фоліант в спеціальний отвір.
Порівнювати комфорт і побутову культуру литовської провінції з українською немає сенсу: це буквально небо земля. Правду кажучи, оскільки я відвідував це саме місто кілька разів впродовж останніх 15 років, мушу сказати, що всієї теперішньої високої якості комфорту та життя вдалося досягнути не за один рік – поступово совкові деталі зникали і заретушовувалися новітніми деталями.
Звичка не їздити через залізничний переїзд, коли там горить червоне світло, не спалювати, а вивозити сміття з власної дачної ділянки, не перевищувати швидкість, коли поруч немає поліції, також прийшли не одразу. І не тільки штрафи цьому допомогли.
Я в міні-супермаркеті, переді мною в черзі всього двоє литовців. Вони явно з бодуна, та й зараз набирають пива (по пару пляшок, не по пару ящиків, як в українській рекламі), збираючись вирушити до лісу. Досить пильно розглядають мене: видно порівнюють засмагу – в них вона польова, рожева, в мене буренька, водяна. Однак на цьому бажання знайомитися уривається.
Зрештою, у місцевій газеті натрапляю на черговий інформаційний слід українського походження. Цього разу мова про українця водія-заробітчанина. Діло було в Шяуляї. До поліційного відділку зателефонував наш земляк і поскаржився, що його роботодавці замкнули його в рефрижераторі. Викрадачі забули перевірити кишені заробітчанина. Поліція вирушає до підприємства, де силоміць утримується гастарбайтер, однак власники не пропускають її на території. Невдовзі за допомогою спецназу представники литовських правоохоронних органів таки вриваються на території фірми, яка займається дальніми перевезеннями. Тим часом п`ятеро литовців виносять українця через вікно і вивозять у невідомому напрямку. Під вечір раптом наш земляк телефонує до того самого шяуляйського поліційного відділку і просить забрати заяву про його викрадення назад – мовляв, все уже нормально. Ну, як би діяла українська поліція в такому випадку? Звичайно, що зітхнула б з полегшенням. Однак зовсім не так учинили литовські правоохоронці: такий поворот подій з уявним їх напружив. До кінця доби усі учасники інциденту були затримані. Українець щасливо відправився на батьківщину, а п`ятеро зловмисників, які вирішили катувати гастарбайтера, бо запідозрили, що взимку їхній вантаж пропав пропадом в Англії з його провини, потрапили за грати... Словом, сюжет для євроітеграційного блокбастера за участю українського героя.