Щоразу з-поміж відомих авторів, книжок чи подій в літературному процесі залишаються такі, що вирізняються своєю оригінальністю майже в усьому. Від сюжету і стилю – до місця й часу написання та виходу. Наразі всі вони "зійдуться" в одному місці й точці збору любителів книжки і справжніх читачів – львівському Форумі видавців, на якому з цими новодруками можна буде познайомитися поближче.
Хуана Інес де ла Крус. Театр. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016
За всієї поваги, ваги, цінності та цікавості доробку Фріди Кало, чия популярність переживає сьогодні чергове відродження, не слід забувати про її славних попередниць. Твори, представлені у цій ошатній збірці, належать до періоду Золотої доби у світовій літературі, а їх авторка – красуня, інтелектуалка і письменниця Хуана Інес де ла Крус – до сузір’я найяскравіших світил пізнього Бароко. Власне, це й була зірка свого часу – найосвіченіша жінка доби, черниця, фрейліна при королівському дворі, так би мовити, штатна авторка вельможного світу, якій замовляли гімни, панегірики, балади та оди. Здавалося, релігійна драматургія з її доробку мала б нести риси завойовницької політики, якою славилася культура Нової Іспанії (Мексики), що визнавала лише позицію конкістадорів у житті, літературі та мистецтві. Але не слід забувати, що до приходу завойовників театральна культура в ацтеків була, тож в історико-літературному контексті творчість "сестри Хуани" цінна ще й тим, що у своїх п’єсах вона використовує місцевий колорит, демонструючи обізнаність з фольклором. Що ж до "професійного" моменту, то тут "Мексиканська муза" так само модернізує стагнаційну католицьку доктрину, поєднуючи її у своїх творах з фольклорно-містичним доробком ацтеків. Таким чином, європейська традиція набувала нового звучання, сполучуючись з екзотикою Нового Світу. Мабуть, найяскравішим, зразковим твором у цій збірці можна назвати "Божественного Нарциса" – "світську" історію античного персонажа, що загинув через любов до себе, і яка прочитується, як історія Христа, що заради людей пожертвував власним життям. І таких несподіваних перлин і справжніх діамантів жанру в "Театрі" – блискучій збірці сестри Хуани, що вперше перекладена українською (і то відомим майстром Сергієм Борщевським) – ми знайдемо ще чимало.
Маргарита Хемлін. Дізнавач. – Х.: Фабула, 2016
Несподіваний цей роман не лише тому, що він страшний і водночас страшенно цікавий. Просто написала його українка з Чернігова, будучи в статусі зірки нової московської журналістики 1990-х і знаковим персонажем з легендарної шпальти мистецтв в газеті "Сегодня". І свій роман вона так само компонує, немов захопливу історію епохи. І насамперед як гостросюжетне кіно. Що, додамо, притаманно її постмодерністському поколінню, в якому, наприклад, герой роману ще однієї зірки того часу, В’ячеслава Куріцина заробляє на життя тим, що "танцює кіно". За часів, описаних у "Дізнавачі" Хемлін кіно зазвичай було героїчне. "Чапаєв", "Олександр Невський"… А сама вона, до речі, працювала ще й на телебаченні. Можливо, саме тому її роман це детектив, бойовик, загалом жанрово-містична картина сірої радянської дійсності післявоєнного зразка. Таким чином, у своєму творі історично правдивому і по-авторському суб’єктивному Хемлін одночасно (і дуже вдало) сполучує стилістику сучасного кінематографу в дусі фільму "Видок" з Жераром Депардьє і серіалу "Ліквідація" з Володимиром Машковим та історично-містечкову модальність одеської прози в стилі Ісака Бабеля. Іноді буває важко розрізнити за місцевою, "південною" говіркою героя згаданого серіалу Давида Марковича Гоцмана і героя роману Хемлін співробітника міліції Михайла Івановича Цупкого. Біля якого, зважмо, і в кіно, і в романі, і в житті обов’язково стоїть місцевий, зазвичай малоросійський начальник. Який-небудь Свириденко Максим Прокопович, як у Хемлін, або суто "гоголівський" персонаж, начальник міліції з будьонівськими вусами Андрій Остапович Омелянчук в "Ліквідації".
Олег Поляков. Хроніки туманної Трої. – К.: KM-БУКС, 2016. — 368 с.
Несподіванка у випадку із цим романом полягає в тому, що, виявляється, навіть у знайомих ландшафтах, краєвидах і стандартних життєвих ситуаціях можна побачити щось незвичайне. Тим більш, якщо це знайомі урбаністичні лаштунки – на зразок київського району Троєщина, який в автора утворюється на Трою. Відповідно, персонажі цієї антиутопії мали б відповідати статусу героїв з "міфологічного" доробку світової літератури. Вони, признатися, й відповідають, от лишень на містечковому, але через це не менш містичному рівні. У той самий несподіваний спосіб у цьому сатиричному детективі який-небудь міліціонер, що влаштовує перегони новорічним містом, вилітаючи на річкову кригу, мав би нагадувати Харона – перевізника через річку Мертвих. А екзотичний бомж, який нібито був аж в Австралії – справжнього Одіссея, що повернувся до Києва у новому "образі" – наче на бенкет наречених в класичному сюжеті. Решта героїв так само немов би вимандрували з історичної імли – літератури, театру, географії: Мавра, Пржевальська.. А сучасні дівчата у цій історії кохання (так-так, як же без неї) знаєте які? "До кав’ярні заходить дівчина років двадцяти; купує склянку соку, сідає до вікна. Половина голови коротко підстрижена, на другу звисають великі чорні пасма. У погляді – проникливість і щось східне, припускаю, що її далекі предки служили у війську Чингісхана". Та й раніше були такі "диявольські" персонажі, яких полюбляє описувати автор, що будь-якому Персею з Меркурієм дали б фору. Приміром, я бачив знімок тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року – дізнаємось про одного такого, – тоді він відвідав концерт гурту "Velvet Underground" у США; на іншій фотографії він знятий у Великій Британії на концерті "Pink Floyd", які щойно завершили роботу над альбомом "The Dark Side of the Moon". На ще одному фото тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого року він "засвітився" у Дюссельдорфі, на концерті "Kraftwerk", що презентували публіці свій "Autobahn". Так, занурюючись, за сюжетом, у "стародавні" часи радянського минулого і виринаючи вже у передсвітанкову добу незалежності, автор веде химерний корабель своєї прози крізь жанрово-стилістичну мряку сьогодення, і жодні компаси йому не указ.
Пол Каланіті. Коли подих стає повітрям. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016
…Несподіванкою ця історія стала і для автора книжки, і для автора передмови, який насправді запізнався з колегою лише після його смерті. Утім, навряд чи був несподіваним діагноз, що спіткав тридцятип’ятирічного лікаря на його робочому, мовити б, місці. Адже він, довгий час пропрацювавши в галузі нейрохірургії, знав, що його чекає. Скоріше за все – і про це не йдеться у книжці, лише припускається у передмові – спрацював закон викривленої карми, наснився чужий сон, дався взнаки життєвий урок, що нарешті вистрілив страшний словом "рак". Річ у тому, що автор книжки завжди мріяв зайнятися літературою, і навіть міг би стати професором філології (ставши бакалавром і магістром з англійського письменства), настільки добре знав і любив предмет своєї таємної, як виявилося, пристрасті. Ось чому за життя, коли вже хвороба прогресувала, одним за другим стали виходити його есеї, що змушували замислюватися навіть відомих лікарів, бо писав він, все-таки, про фахові речі. Але писав так, що вони набували зовсім іншого, більш філософського значення. Ну, а в цій історії боротьби з хворобою перед нами справжній роман, в якому деякі життєві моменти осмислюються автором по-новому, особливо, коли він пише про свою дружину, теж лікаря. "Ми лежали поруч на лікарняному ліжку. Люсі спокійно, наче читаючи із зошита, промовила: – Як думаєш, чи може виявитись, що це щось інше? – Я сказав: – Ні. І ми обнялися міцно, наче щойно закохані. Минулого року ми обоє запідозрили, але не хотіли вірити, не могли". І тому ще більш несподівана, хоча й очікувана – прикінцева згадка молодої вдови про маловідомий вислів британського письменника-богослова К.С. Льюїса. "Втрата – це не кінець подружнього кохання, — писав він, – а одна з його типових фаз, як медовий місяць. Наше завдання – гідно й віддано прожити і цю фазу нашого подружнього життя".
Олександр Роднянський. Виходить продюсер. – К. : Брайт Стар Паблішинг, 2016
У цій книжці відомого продюсера ефект несподіванки працює разом із професійним викладом матеріалу. Це до того, що можна скільки завгодно сумніватися, чи може бути продюсер режисером, або більше того – сценаристом, але автором біографічного бестселера він може виявитися непоганим. І ще дещо вражає у цій непересічній книжці. А саме – те, з якою щирістю і відвертістю іноді розкриваються мотиви творчості та інші професійні подробиці вкупі з таємницями, рецептами успіху та просто подробицями "робочого" процесу. Шляхів до тріумфального завершення будь-якого проекту хоч як дивно, існує всього лише два, і обидва цілком благородні, якщо ти патріот справи. І нехай автор книги, пояснюючи, чому саме продюсери зупиняють свій вибір на тому чи іншому проекті, згадує цілий комплекс факторів – від бажання співпрацювати з видатною особою до зацікавленості в тематиці майбутнього фільму. Бо, наприклад, історія співпраці з тим самим Андрієм Звягінцевим, якого "звинувачували в фальшивій багатозначності, пишномовній метафоричності, називали епігоном Тарковського" була з розряду допомоги несправедливо упослідженому, але талановитому автору. Те саме в роботі з Олександром Міндадзе, коли нам кажуть, що "все було інакше", а насправді працюють ті самі людські почуття. "Я просто не міг залишитися осторонь проекту про Чорнобильську катастрофу, – згадує Роднянський. – Все, пов’язане з нею, для мене особисте, біографічне, емоційно близьке й важливе". Таким чином, "виходить продюсер" не завжди для того, щоби зробити касовим чийсь фільм, але здебільшого через те, що ніхто інший, крім нього, не бачить справжньої, значущої, потрібної не лише йому самому причини цього виходу.