/ Фото: Pixabay
Автори усіх цих книжок пропонують один-єдиний погляд на історію – чи то у Києві ХІХ століття, а чи в Берліні наших днів – завдяки якому стають зрозумілі її таємні закони, неписані правила і решта кодексів честі.
Насамперед це погляд крізь призму власного, родинного чи соціального життя, а по-друге, аналіз тих самих дрібниць на зразок дешевої біжутерії чи дорогого вина, з яких складається панорама повсякденної історії.
Валентин Бадрак. Собор. Киевский перекресток Вильгельма Котарбинского.
К.: Брайт Букс, 2020
Цей грандіозний роман присвячений Києву кінця ХІХ століття в період розпису Володимирського собору, крізь призму якого розглянуто тогочасну ситуацію не лише в імперії, але й в мистецтві.
Так, головний герой – польський живописець Вільгельм Котарбінський, який, вивчившись у Римі, понад тридцять років прожив у Києві, вісім з яких віддав роботі над оформленням Володимирського собору, зовсім по-іншому, ніж офіційна думка, оцінює і описує життя у мистецьких і політичних колах.
Ми бачимо його очима і Володимирський собор і Кирилівську церкву, дізнаємося про життя колег-художників Михайла Врубеля, Віктора Васнєцова, Михайла Нестерова, Павла Свєдомського та інших, оцінюємо унікальну роль керівника розписом собору видатного Адріана Прахова і його дружини Емілії, в яку були закохані й портрети якої писали кращі мистці того часу.
Утім, не все так просто було у цій ідилії, що вже на початку, маючи, крім малярського таланту, ще й оригінальний філософський світогляд, зауважував герой роману.
"Теперь Вильгельм готов был поспорить, что главным критерием отбора Праховым художников для росписей собора были их глубинные российские корни. Только один он, поляк, оказался среди центральных фигур праховской команды — в силу странного, необъяснимого сплетения обстоятельств.
Не захотел быть вторым художником Поленов, вряд ли слишком настойчиво приглашали Репина, вследствие личных мотивов и особенностей творчества был выдавлен из группы Врубель, внезапно умер Андрей Мамонтов. Но как поляк Вильгельм тут совершенно не мешал, тогда как киевлянин Селезнев мог одним своим присутствием уже создавать некоторые риски.
Было ли так на самом деле, Котарбинский не знал, однако отчего тогда Прахов нашел выходца из российской глубинки Нестерова с сомнительными претензиями на успех, но не пригласил уже доказавшего свою состоятельность Селезнева? Лишь потому, что кому-то в церковном комитете не понравились эскизы киевского живописца?"
Серж Лифар. Роки жнив.
К.: Варто, 2020
Це перше видання українською мемуарів відомого танцівника і хореографа, який приніс світову славу рідному Києву. Період, описаний у книжці – київське дитинство, отроцтво, юність, яка припала на буремні часи в історії України.
Цікаво, що рід Лифарів мав козацьке коріння, дід-поміщик в описувані часи пристав до партії братів-хліборобів, яка сформувалася довкола Скоропадського, натомість сам автор спогадів, стомлений змінами влади у місті чекав на прихід Добровольчої армії Денікіна.
Таким чином, перед нами життя головного героя аж до його від’їзду до Парижа, мистецької столиці світу. Повернулося ім’я легендарного артиста на батьківщину лише після здобуття Україною незалежності, адже у самій Франції він вважався колаборантом, хоч французьке громадянство, запропоновано де Голлем у 1965 році, не прийняв, відказавши, що залишається українцем.
Сергій Постоловський. Диктатор.
Х.: Фоліо, 2020
На обкладинці цієї книжки – Путін, Лукашенко, Трамп і затемнене обличчя ще одного учасника "урядової" піраміди. Кого ж мав на увазі автор, описуючи у своєму епохальному романі буремні роки величного і жорсткого Диктатора?
Тобто того самого володаря, завдяки якому, за сюжетом, майбутня Україна була вже "не схожа на ту обкрадену, злиденну, знесилену державу, яка відчайдушно билася з Росією на очах у решти світу, але той світ був помірковано стриманим, іноді різким, але не занадто, аби Путін пішов геть із Криму та Донбасу".
І хоч нас попереджають, що герої та події даної книги є художньою вигадкою, а можливий збіг з реальними людьми – випадковість, проте певні факти хронології і подій взяті із сучасної історії. І зокрема – жахливі історії американського і російського шпигунів в Україні, Афганістан і Сербія, Беслан, Крим і Донбас, Бен Ладен і Янукович, Помаранчева революція, снайпери на Майдані, флешбеки у 1993-й, 2003-й, 2014-й роки.
То що це – реконструкція минулого чи спроба автора побудувати альтернативний сценарій майбутнього? Варто вчитатися у ці жорсткі факти і придивитися до цих облич – героїв і персонажів роману, в якому показані всі залаштункові маневри, вся міць і наснага людини, яка на всі закиди відказувала словами іспанського вождя Франко: "Я відповідаю тільки перед Богом та історією".
Утім, описати долю Диктатора спромігся не його друг і дід оповідача, лауреат премій і патріарх літератури, а вже дорослий онук, від імені якого й ведеться розповідь взимку 2068 року.
Антін Мухарський. I am not Russia.
К.: Наш Формат, 2020
Ще у першому романі "Попса для еліти" Антона Мухарського, назву якого автор сих рядків відредагував був на "Повернення Великого Лоха", з’являвся диявол Мак-Лох, який виринає також у новій книжці.
Утім, великої ролі наразі це вже не грає, оскільки мова якраз про дрібниці, в яких цей самий диявол зазвичай ховається. А саме – про особливості сучасного соціуму, з яких складається невмирущий образ українського совка.
"То що видає в нас совків? – питають у романі. – Неохайний, а часом яскравий і вульгарний одяг зі схильністю до бикуватої спортивності? Скутість? Дивакувата манера поведінки? Розгублений, насторожений і водночас колючий вираз очей? Примхливо відкопилена губа та занадто яскравий макіяж у дам? Підкреслено зверхнє ставлення до оточуючих, за яким ховається елементарна непевність у собі. Золоті хрести на грудях і товсті ланцюги на зап’ястях? Дивний винахід постсовка, що називається "барсетка"? Хамська нечемність? Галасливість? Мова? Запах з рота? Нечищене або убоге взуття? Золоті зуби? Недоглянутість нігтів? Дешева біжутерія? Широкі вилиці? Погані звички і зачіски? Усе те, що можна охарактеризувати терміном "деградативна селекція совка".
Игорь Шестков. Сад наслаждений.
К.: Каяла, 2020
Книга оповідань берлінського письменника-емігранта дивна тим, що свій фірмовий метод – перетворення "радянських" спогадів на "німецький" сюрреалізм – він доводить до абсурдного вигляду, і все разом це має вигляд, ніби Довлатов зійшовся з Кафкою і вони написали "Мертві душі".
Насправді це грімка суміш з комунального побуту пізнього совка – дитинство в Криму, онанізм в отроцтві, юність в інституті, бо Афганістан кличе – і берлінських буднів ошалілого художника-емігранта – музеї, злидні, еротичні фантазії. Так само дивно спостерігати, як усе це трансформується не в соціальний трилер, а в фантасмагоричну прозу, яку найкраще ілюструвати картинами Босха вкупі з музикою Einstürzende Neubauten.
"Я стоял на перроне берлинского с-бана (городской электрички), – звітує автор. – На станции Грайфсвалдерштрассе. Подошел поезд кольцевой линии, и я осторожно вошел в вагон, поминутно оглядываясь… боялся, что и тут встречусь с чем-нибудь ужасным". Якого, додамо, у його емігрантському житті вистачає, з чого й пишеться ця макабрична проза.