Заборонені теми – від державних змов до свавілля в школі – за всі часи приваблювали широкого читача, але чомусь не культивувалися в нашій літературі. Зазвичай вважалося, що українське масонство вкупі з народною демонологією, не кажучи вже про психологію підлітків – матеріал для спеціалізованих видань, і до белетристики не має стосунку. Втім, книжки нашого огляду, як бачимо (а ще краще – читаймо) переконують в іншому.
Володимир Єшкілєв. Богиня і консультант. – Х.: Фоліо, 2016
У послідовника ігрищ в альтернативну історію чергова постмодерністська історія. У романі "сірого кардинала сучасної української літератури", як віддавна називають Володимира Єшкілєва, відбувається локалізація глобального бренду "вселенської змови" в контексті однієї, окремо взятої України. Загалом це чудова езотерично-демонологічна оповідь про пошуки магічного каменю назвою "Богиня", занесеного до нас з Галактики, де колись владарювала негуманоїдна раса Великих Повзучих Отців. Таємні орденські традиції і сучасна конспіративна політологія, чорні археологи і не менш брудні піар-радники і бізнес-групи, які маскують перебування в Україні окультних володарів світу – усе це крутиться довкола карколомної подорожі Україною часів Запорізької Січі трьох таємничих осіб – Великого Комодора, Майстра Зброї і Архіваріуса Храму. В романі чимало претендентів на почесну "первісну" місію – метеорити, дракони і космічні прибульці з перемінним успіхом захоплюють антропологічну уяву читача не гірше за братів Стругацьких і подружжя Дяченків. А як інакше зробити "альтернативну" історію з одним-єдиним (християнським) богом? Набагато краще лякати читача бабою Ягою, царем Кощієм, ящерами-драконами та іншими Повзучими Отцями, як прародителями світу цього. Тому стадо мамонтів чи зграя ящерів, орденська секта чи масонська ложа – ось запорука на українське благополуччя! "Світ різноманітний, – переконує нас герой роману. – У ньому тисячі різних сил змагаються за владу і гроші. Вони врівноважують одне одного. І тільки лузери думають, що десь там є одна-єдина злойобуча таємна влада, яка заважає їм колупатися в носі". Словом, Перун із Буддою нам помагай!
Галина Пагутяк. Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками. – Л.: Піраміда, 2016
Дія одного з чільних романів у цій книжці, а саме – "Урізька готика" Галини Пагутяк – відбувається у Східній Галичині наприкінці ХІХ століття у невеличкому селищі Уріж що межує з таємничими Винниками містечку, де мешкають родини шляхетних бойків, з-поміж яких трапляються таємничі упирі (опирі). "Опирі? Се ті, що п’ють кров?" перепитують а романі, отримуючи ствердну відповідь. І тому загадкові смерті, часті зустрічі з мовчазними живими небіжчиками, а також вищеописані акти екзекуції типова життєва практика мешканців цих країв. І ось на цьому тлі в романі розгортається таємниче дійство, замішане на етнографічно-пригодницькій ідеї, приперченій, до того ж, авантюрно-кошмарним, але, тим не менш, історичним сюжетом. Власне, щодо сюжетних "перекручень" історії варто зазначити наступне. Вищезгадану, стратегічно виважену, але зазвичай неходжену стежку "альтернативної історії", в Україні подекуди так само успішно топчуть Марія Матіос і Тарас Прохасько, чиї романи відповідно, "Нація" і "НепрОсті" свого часу були перекладені в Росії, де жанр "роману з історією" вже давно користується стійким читацьким попитом. До чого тут, спитаймося, Росія чи взагалі будь-який буржуйський закордон? Хай там як, але "еміграційна" втеча в етнографічну екзотику за всі часи була неабияким приводом для відродження роману як жанру за умов чергової сюжетно-стилістичної кризи. Хіба що може видатися важкуватою лексична форма такої еміграції у "прекрасне минуле". Скажімо, роман Пагутяк, написаний за мотивами етнографічного нарису І. Франка, вражає засиллям діалектизмів, чим знетямлений навіть мовний редактор твору. Звісно, роман – не поезія, яка не тлумачиться, але сумлінне коментування в "Урізькій готиці" лексики, здавалося б, широкого "вкраїнського" вжитку, неабияк муляє око своєю недоречністю.
Михайло Юдовський. Наволоч. – Х.: Фабула, 2016
Черговий том першосортної емігрантської прози, "київський" автор якої просить не порівнювати його з Михайлом Веллером, оскільки йому ближчий Сергій Довлатов. Насправді ні те, ні друге в цій ошатній збірці оповідань (плюс одна повість-притча) не спостерігається. Оскільки традиційний єврейський гумор, замішаний на "київському" корінні з поетикою Євбаза – ось чим відрізняється стиль Михайла Юдовського від усіх інших. Навколишній "мовний" абсурд зарубіжжя нагадує авторові-герою рідний абсурд радянського життя з його штампами і кліше. "- А що вам не подобається? – Що мені не подобається? Мені не подобається війна в Югославії і оселедець під шубою" – провадить він світську бесіду в автобусі. Підробляючи, до речі, екскурсоводом, як згаданий Довлатов, який служив гідом у Пушкінському музеї в Михайлівському. І головне, точнісінько так само, як у прозі автора "Заповідника", часто-густо все тут відбувається напідпитку, і навіть конфліктні ситуації, як правило, вирішуються колективним походом в найближчий бар. Таким чином, якщо вже література зарубіжжя і зайшла в глухий кут, то в книжці Юдовсбкого, як казав тато-лікар одного з персонажів, "вихід з коматозного стану минув на всіх етилового парах".
Книжка заборон і таємниць. – Х.: Віват, 2016
Видання цієї несподіваної антології цілком на часі. Хоча б через те, що треба ж колись не тільки дорослим читачам потрафляти "еротичним", "детективним" та іншим ретро-крамом нашого книжкового сьогодення, а й тим, хто завтра сам стане заповнювати ці сумнівні лакуни свого національного майбуття. "Вони стояли нерухомо, мовчали та пильно дивились один одному в очі. У їхніх іще хлоп’ячих обличчях читалася майбутня суворість", – дізнаємося ми про їхні обличчя, образи, наміри та звичаї зі збірки, в якій взяли участь такі знакові автори, як І. Роздобудько, Л. Денисенко, Д. Корній, О. Михед, Н. Щерба, Л. Вороніна та інші. Тож чим, крім гри в "Зомбі проти рослин" переймаються в молодших класах? А які проблеми у старшокласників з друзями, а тим паче з недругами, або взагалі з ворогами? Що робити, коли на боці цих самих ворогів не лише влада, директор і геть вся школа, а навіть близькі, а гранати ти як на зло забув у другій школі, тій, звідки тебе вигнали? Кажете, там розберуться? На жаль, не завжди, і тому серед провідних тутешніх сюжетів – бойовий гопак і суцільне протистояння Системі, що починається змалечку. І неважливо, що патріотичним вихованням це навряд чи назвуть – так само як прозу, зібрану в цій книжці. Оскільки вона – наче захоплююче пригодницьке, детективне чтиво супроти заданого за шкільною програмою – про те, що насправді відбувається за лаштунками "правильного" життя, нехай навіть сюжети складаються не в класі, а надворі. За школою зазвичай, яка так повільно стає українською, все більше нагадуючи радянську рутину. А якщо стається диво, і виборюється правда у цих оповіданнях, то мораль у загалу одна. "Сусід, дядько Петро, казав: "То все "бандерівці" наробили! – дізнаємося зокрема з історії Роздобудько. – Скоро і до нас доберуться, всіх поріжуть". – За що? – якось спитала я. Він знизав плечима і невизначено мугикнув: – Ну, ми ж схід, а то – захід. Знайдуть за що. З них станеться".
Світлана Єременко. Терикони під літаком. – К.: Український пріоритет, 2016
У своїй дебютній збірці оповідань, яка нещодавно отримала першу премію на конкурсі "Літературні відкриття року", авторка не хапається за гарячі "революційні" теми, свідками яких усі ми були, а осмислює те, з чого ця сама революція постала. Зокрема на прикладі життя столичної журналістки в Донецьку, перших страйків шахтарів, приїзду Івана Драча, ще голови Народного Руху України та інших вікопомних подій. Звісно, це довоєнний час, адже про воєнний зараз пишуть доволі багато, натомість яким саме чином дійшло до теперішнього стану в шахтарському краю – про це ми мало що знаємо. "Містечками сновигали п’яниці, вульґарно нафарбовані дівчата-підлітки; рано постарілі жінки тягли якісь сумки або продавали край дороги різний провіант, – описує героїня своє життя. – Скрізь відчувалося запустіння; вікна деяких квартир були вибиті або закладені фанерою – будинки нагадували пустки". Хай там як, самими лише відмінностями у "національних особливостях" характеру ситуація на Донбасі не пояснюється, і окрема раса з донеччан не робиться. Насправді у цих оповіданнях, немов літаки над териконами, мчать такі самі роки життя і вирують такі самі пристрасті, що й всюди. Усі вони, на жаль, будуть цікаві сьогодні насамперед через те, що відбувалися вони колись – в зоні теперішньої АТО. Але цього вже досить, щоб мету було досягнуто.