Ми губимо справжні важливі речі та дати. І не важливо, яка влада в Україні. Адже це має бути відчутно для кожного і зрозуміло кожному, а не нав’язано якимись постановами чи указами. Ось, наприклад, хто знає, скільки років поспіль вже відзначається День цивільної авіації? І чому саме він визначений в ООН для святкування саме 7 грудня? Не лізьте до Вікіпедії. 7 грудня 1996 року визнано Днем цивільної авіації у світі з нагоди п'ятдесятої річниці з моменту підписання Міжнародної конвенції про цивільну авіацію.
Але що ми знаємо про цивільну авіацію в Україні? Точніше, що ми про неї вже забули? Так, ми пам’ятаємо про "лєтайтє самольотамі Аерофлота", про Міміно та відважний "Екіпаж". Але на основі чого створювалися ці образи?
Мало хто знає, проте днем народження української цивільної авіації вважають 26 березня 1923 року, коли на теренах України утворили добровільне товариство авіації та повітроплавання "Укрповітряшлях", яке розпочало організацію наземного господарства, обладнання аеродромів та посадкових майданчиків.
Винесемо за дужки ту політичну ситуацію та владу, що панувала на той час на території нашої Вітчизни. Ще раз наголошую – я не розглядаю історію авіації в контексті історії, як такої, адже історія розвивається нелінійно. І, наприклад, в тому ж таки Китаї, який сьогодні є ледь не лідером з розвитку високих технологій, досі випускають ліцензійні копії "кукурузника" Ан-2, як одного з найуспішніших літаків для багатоцільового використання у складних умовах.
Проте повернемось до української авіації. Отже, ангари та авіамайстерні з’являються на аеродромах Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Єлисаветграду (Кропивницький) понад 95 (!!!) років тому, а посадкові майданчики облаштували у Миргороді, Лубнах, Кременчуці, Первомайську. До речі, залізобетонний ангар харківського аеродрому у ті часи був найбільшим у СРСР – у ньому могли одночасно розміститися 9–10 літаків. А вже у травні 1924 року розпочалися регулярні польоти Харків–Полтава–Київ та Харків–Єлисаветград–Одеса. Аероплани, які могли взяти на борт 6 пасажирів, на цих трасах літали двічі на тиждень. Льотний сезон тривав 5 місяців.
Пізніше з’явились нові повітряні лінії: Харків–Курськ–Орел–Москва (670 км) та Харків–Артемівськ– Ростов-на-Дону (400 км), встановлено повітряний зв’язок із Закавказзям. А вже 1928 року відкрили першу в Україні й другу в СРСР міжнародну повітряну лінію Харків–Баку–Пехлеві (Іран). І лише у жовтні 1930 року українська цивільна авіація увійшла до складу "Аерофлоту" й була його частиною понад 60 років – до проголошення незалежності України.
А хто ж були ті пілоти, котрі керували літаками? Де вони навчалися? Адже країна лежала в руїнах після війн. Проте навчатися було де. Ще наприкінці XIX століття в Києві були створені авіаційні курси, організовані київськими політехніками. А вже після того, як з українських аеропортів (і не лише українських) стали регулярно здійснюватися авіарейси, а вже самостійна історія "курсів" почалася в 1933 році: постановою Ради Народних Комісарів СРСР на базі авіаційного факультету Київського політехнічного інституту був заснований Київський авіаційний інститут. У подальшому його назва змінювалася: Київський інститут цивільного повітряного флоту (1947 рік), Київський інститут інженерів цивільної авіації (1965 рік), Київський міжнародний університет цивільної авіації (1994 рік), а з 2000 року – це Національний авіаційний університет.
А скільки було аеропортів в Україні ще донедавна? 24 – лише в обласних центрах. А взагалі – близько ста! Станом на 2020 рік в країні функціонує до 20 аеропортів, з яких 2/3 потребують реконструкції та суттєвого переоснащення. Міністерство інфраструктури має намір до 2030 року відродити всі 50 об’єктів.
Навіщо я вам, друзі, все це розповів? А для того, щоб коли вам хтось казав, що в Україні окрім горілки, вареників, галушок та мазаних хаток з вишитими рушниками нічого історично значущого немає – ви б привели бодай один вагомий аргумент, що Україна – була і є лідером серед авіаційних держав. Що наша країна здатна налагодити повний цикл виробництва найпотужніших літаків. І що принаймні авіація України варта того, щоб відродити та згуртувати навколо неї вагому частку української економіки та інфраструктури.