2018 року Синодом Вселенського Патріархату прийнято рішення
про початок процедур, необхідних для надання Томосу про
автокефалію Православної Церкви в Україні.
Вікіпедія
Проблема людини полягає в тому, що бувши за визначенням недосконалою, вона прагне до довершеного. Принаймні виглядати так. В очах інших, самої себе. Якраз звідси бажання наслідувати прекрасне, величне, ідеальне, щонайкраще. Якщо бігти, то щоб перемогти. Якщо вірити – в найдосконалішу з вір. Якщо молитися – найсправжнішому з богів. Якщо відвідувати церкву – то щоб найсвятішу.
Релігія в перекладі означає "зв`язок із Богом", і саме вона часто є найліпшим зі способів довести собі та іншим, що ти не "букашка", не "какашка", а навпаки – головна супермілашка.
Чомусь ані багатство, ані влада, ані природна врода, ніщо в світі не здатне забезпечити тих преференцій і того відчуття самореалізації та наближення до абсолюту, який дає причетність до "правильної" (бажано щонайправильнішої релігійної спільноти).
У країнах, де релігія та держава буцімто розмежовані суворим невтручанням у справи одна одної і водночас у яких держава прислуховується до голосу релігійних діячів з політичних мотивів, а релігія – до голосу держави, буцімто з мотивів духовних із подібним віднаходженням "точки абсолютної правильності" власного вибору громадянина особливо сутужно. Ми і є та країна, Україна.
Питання отримання українськими православними власного томосу, декрету про незалежність УПЦ, бентежить мізки упродовж усього року. Та частина супільства, яка розуміє, що питання томосу та автокефалії, це питання культурного вибору України, тріумфує. Не домовляючи при цьому, що українська автокефалія – не тільки культурно-церковна подія, а й остаточний тріумфальний штрих у процесі отримання Україною РЕАЛЬНОЇ, а не примарної незалежності. Останній цвях у домовину стосунків із Російською Федерацією як імперією зла. І водночас патетичний акорд в сюжеті пісні "Геть від Москви!", яку розпочали ще сторіччя тому.
Противники томосу наголошують на духовній складовій: українська автокефалія у вигляді томос-2018, мовляв, мало не злочин супроти вселенської церкви, чи й персони самого Ісуса Христа. Не доказуючи при цьому слова про приховані головні мотиви власного спротиву: втрата певної частини релігійної України, а отже – змоги принагідних духовного контролю та промивки українських мізків.
Пересічного українця, який перебуває в зовсім іншій світоглядній точці – далеко від внутрішньоправославних нюансів (а таких більшість) – насамперед цікавить зовсім не те, яка ж із трьох нинішніх православій в Україні найбільш українська, найглибш православна чи найдостеменніш непромосковська. Що саме ми всі – як суспільство, як етнос – матимемо (або не матимемо) унаслідку впровадження на Київських пагорбах української автокефалії? Чим забезпечить, чи навпаки, чого позбавить нас Варфоломіїв томос?
Наразі томос точно не врятує від сатани і не забезпечить нікому з нас вічного життя. Згідно з християнським уявленням, а ми визнаємо, що є християнською державою, рятує навіть не та чи інша помісна церква, а Єдиний Спаситель – Ісус Христос. Уся вселенська Церква, Тіло Христове, всі віряни разом очікують на Його Друге Пришестя – в кожній з держав, скрізь, де перебувають християни. Зв`язок із Богом, не порожнє слово "релігія" – ось у чому питання.
Я, звичайно, сподіваюся, як і багато інших, з тих, хто замислюється над питанням томоса, що визнання Константинополем української помісної церкви, рівної з-поміж решти, в тому числі й Московської, гарантуватиме Україні мир у майбутньому. Але, з іншого боку, Ісус Христос говорив про те, що приніс меч, а не мир. Він прекрасно розумів, що спекуляцій і пристрастей довкола Свого вчення всередині Тіла Христового – Його Цекркви – не уникнути. Церква, Тіло Христове, вже існує в кількох іпостасях – як католицька (тобто вселенська), ортодоксальна (православна, або найбільш правовірна) та протестантська (як та, що висловила протест супроти католицької) тисячоліття й сторіччя. Навіть усередині кожного з трьох оцих відламів історично спостерігалися чималі розбіжності, негаразди, чвари, війни, що тривали десятиріччя. В Україні, зокрема, за два з гаком десятиріччя так і не було досягнуто відповідного Христовому вченню братолюбства та злагоди між трьома гілками православ’я – емігрантською автокефальною, та те, що називалося Київським та Московським патріархатами. Саме тому в ситуацію і втрутився Константинополь – авторитет, співмірний в християнському світі тільки Риму.
Іноді томос розглядається радше як детонатор до вибуху суспільних чвар. Цікаво, що Україна має досвід як уміння заради великої ідеї виважено і безкровно вистояти на майдані впродовж багатьох місяців, не вдавшись до терору, так і незугарну історію з релігійними зіткненнями між християнами в добу 1990-х. Невідомо, як поведе себе натовп в цьому випадку, з автокефалією. Можна прогнозувати, проте, як м`який "віджим" храмів, так і цілком цивілізований їх перехід до вже національної церкви.
Насправді чимало залежатиме від того, як той та інший бік – національна церква та українська православна церква МП – поводитимуться на телебаченні, на майданах та під час спічів та проповідей власних спікерів. Якщо обидві сторони послідовно закликатимуть до миру, братолюбства та об`єднання в ім`я ідеї служіння одному Богові, Ісусові Христові заради власної батьківщини, а не мамоні власних політичних преференцій, миру бути. У цьому випадку ми зможемо отримати цілком притомну національну українську православну церкву в абсолютно близькому майбутньому.
У даному випадку томос може врятувати від подальшого суспільного розколу, який ініційовано 2013-2014. Як реаліст і меншою мірою містик, я сподіваюся на ще один позитивний і найголовніший, як на мене, результат: православ’я у нас однозначно трансформується у менш заідеологізовану систему, зосередившись на справді духовних речах: як от на власне вірі в Бога.
Зрештою, матимемо ми той томос, чи ні, важливим є не указ, а те, чи існує насправді ця віра в приходах, за яких трива духовна війна, чи ні.