Іноді автори цих книжок передрікають такі глобальні речі, що стає страшно: невже текст може пророкувати долю? І лише факт того, що більшість пророцтв, зроблених ними – давно вже здійснилися, трохи заспокоює: ми живемо в тексті. Який, додамо, буває цілком вільно переписати, зігравши чи то в детективну гру, а чи спокусившись на ігрища з більш високими ставками.
Анна К. Шевченко. Гра. – К.: Нора-друк, 2017
За правилами гри, розіграної у цьому романі замолоду, вже дорослих героїв засилають то в Одесу, то в Нью-Йорк. І все заради чого? Квест? Вікторина? Геополітичний кросворд? Насправді ж, якщо й можливі якісь тектонічні зсуви в історії, то всі вони напрочуд локальні. "Коли я сказав, що хочу, аби ми змінили цілий світ, то мав на увазі наш власний світ, бо саме з нього починаються всі зміни", – роз’яснює в фіналі з далекої Авсраліх той, що загадував загадки. Отже, мандрівка не закінчується, так само, як гра? Воно й не дивно, якщо врахувати, що авторка роману, англійська письменниця українського походження, що мешкає в Лондоні – фахівець з конфліктології, знає 7 іноземних мов, працювала в 32 країнах світу, а попередній її роман "Спадок" (в Україні вийшов в 2014 р.), опублікований в 12 країнах, був номінований на премію Джорджа Орвела у Великобританії. У своїй "Грі", написаної в 2012 році й перекладеній Володимиром Горбатьком, вона передбачила трагічні наслідки анексії Криму і пропонує несподівані рішення кримської проблеми. А якщо зважити, що "романний" ключ таїться в історичній фотографії з Кримської конференції 1945 року, де три світові лідери поділили світ та створили нову мапу Європи після Другої світової війни, то нові ставки у цій геополітичній грі з відкриттям Історії та історій будуть ще вище.
Андрей Курков. Шенгенская история. – Х.: Фолио, 2016
Цей, майже детективний, але точно "ігровий" роман, який писався чотири роки, можна читати з будь-якого місця, розділу чи сторінки. Ясна річ, він має сюжет – мандри Західною Європою трьох подружніх пар, які, дочекавшись "шенгенської ночі", коли мешканців Литви стали пускати у заповідник демократії без паспортів і віз. Але доля кожної з родин, що обрали, відповідно, Англію, Італію та Францію – це окремі історії людей, що опинилися немовби у грі з невідомими правилами. Хоча, навіть з літературного досвіду можна дізнатися, як на початку 90-х вихідці з колишнього СРСР чи то "танцювали кіно" на вулицях вільного світу, а чи займалися ще якоюсь "розважальною" діяльністю заради заробітку. У цьому романі, наприклад, один з героїв працює клоуном в дитбудинках. Утім, йому самому, як і решті персонажів не дуже смішно, бо насправді Європа – це не зовсім рай для втікачів від самих себе. І лише старий вовк на зразок одноногого незнайомця, що першим перейшов кордон того вікопомного для литвинів дня, мандрує світом з шістьма паспортами у дерев’яному протезі та стійким бажанням здійснити свою місію. Кожен з розділів роману схожий на біблійський апокриф того чи іншого періоду вже новітнього апокаліптичного часу. І лише любов – до ближнього, батьківщини, яка не завжди там, де тобі добре, і свого роду – зазвичай об’єднує і часи, і народи, і розділи цього різдвяного чтива.
Марія Зоря. Гра з вогнем: Диявол не бреше. – Л.: Кальварія, 2016
Образ сучасного чиновника в "офісній прозі", конкурс на якого свого часу в нас затівали, не дуже відрізняється від образу "позитивного Сатани", який проголошують у цьому романі. Різняться хіба що наслідки, які в реальності мають вигляд конкурсної книжки – "видання роману-переможця усіма мовами світу, включаючи латину та мову майя". Після чого письменники стають "впізнаваними, як зірки серіалів чи навіть політики, телепередачі, в яких вони коментують свою участь або неучасть у конкурсі "Ніч з Вельзевулом", здіймають рейтинги каналів вище рівня міжнародних футбольних матчів", і навіть у притулку для старих голодні мешканці "шкандибали "на телевізор", щоб не пропустити телеміст Остапа-Ореста Хуховича з Гафією Задунайко". Тож маємо цілком пристойний трилер, чи пак традиційну українську демонологію, пропущену крізь сито міського роману, яку намагалися опанувати протягом останніх років чимало авторів. Що тут богохульного чи демонічного, спитаєте? Правильно, нічого. Тому-то й головна героїня "Ночі з Вельзевулом" "погоріла" на творчій роботі, а її напарник з цих "секретних матеріалів" не дуже зважає на світанок віри, оскільки "добра половина злочинних сюжетів у його не тривалій, проте інтенсивній праці на ниві кримінальної журналістики, пов’язана із різноманітними темними справами святих отців православної церкви". І нам доведеться разом із ними з’ясувати, що стоїть за літературним конкурсом, на який вже надійшло мільйон рукописів, "кому вигідне розмивання межі між добром і злом", а також "які технології використовують організатори конкурсу, що ним захопилася вся Україна". І в яке пекло це приведе.
Ніколас Спаркс. Записник. – Х.: Віват, 2016
…Що й казати, картинку малювати автор цього роману вміє. А це ж головне, щоби в сучасного читача одразу образ змалювався, пейзаж склався, ситуація вибудувалася. Тож уявіть собі старого, який, наче Клінт Іствуд в "Гран Торіно", сидить біля вікна, затуманеного "подихом майже згаслого життя". Шарф, який сплела дочка на його день народження тридцять років тому, не гріє душу, бо наш герой не може зігрітися від часу, "коли Джордж Буш був президентом", а медсестри за спиною в будинку престарілих знай собі пліткують. І застереження на початку оповіді недаремне – будь-які збіги з реальним життям випадкові, а імена, герої та події – витвір авторської уяви, бо таке мало з ким може статися. А саме – читання старого записника, що повертає усім іменам, героям та подіям несподівану силу, творячи з буднів старого справжнє диво, а з нашого читання чужої долі - Книгу життя минулих поколінь. Звісно, це про кохання. Ясна річ, що романтики назвуть цю історію драмою, а циніки – трагедією. Передбачаючи це, герой не скаржиться, свідомий того, що міг би нам на потіху "наповнити скаргами й цирковий намет", а намагається повернутися, та й нас повернути до того самого місця, але багато років тому. Коли шарфи ще гріли, президентам вірили, а споглядання світу з веранди в жовтні 1946 року не було таким тоскним і гідним ностальгійної екранізації, як у випадку із "Записником" Ніколаса Спаркса.
Олександр Вільчинський. Шерлок Холмс на форумі видавців. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2016
…Якщо розслідування у стилі журналіста Граба-Грабовського – це, коли все відбувається в обхід, а чи й всупереч волі офіційних органів, то в самого автора цієї збірки детективних оповідань ще більш особистісна позиція. Річ у тому, що всі свої кримінальні історії – а цього разу їх аж три: "рибальська", "львівська" і "курортна" – він розповідає не поспіхом, а повагом, тобто детально, ще й з дрібкою галицького гумору, що надає його детективам суто фірмового флеру. Звісно, в усіх трьох випадках - оповіданнях "Рибальський детектив", "Шерлок Холмс на Форумі видавців", "Кохання в Макові" – його герой щиро береться допомагати людям, і події не завжди розвиваються так, як хотілося "жанровому" законодавству, але усе це робить чтиво "живим" і "життєвим", ба навіть "людяним". "– Труп трупом, а кітка хоче рибки", – кажуть у "рибальській" пригоді, не відводячи погляду від поплавка, коли Граб підходить й питається, "що тут сталося і кого то тут забирали"? І попри будь-які трупи, що обов’язкові з’являються у всіх трьох оповіданнях, героя насамперед цікавлять суто практичні речі. Наприклад, "Граб вже знав, що його детектив непогано продається, він навіть підозрював, що Фуцович потай додруковував тираж. Доказом цьому, хоч і непрямим, був інший відтінок фарби на примірниках, що почали з’являтися в книгарнях з кінця весни". А вже в "курортному" випадку детективної епопеї, що відбувається у цій збірці, наш герой-журналіст взагалі змальовує живу картину напівмертвого животіння на лікуванні наського пенсіонерського люду. З усіма її недоліками, цікавими спостереження і несподіваними діагнозами суспільству, які, втім, не заважають скоєнню ще одного злочину, а також професійному його розкриттю.