…Буває, що людина виявляється міцніше за сталь – у борні з життєвими труднощами, але ламається, коли супротивник – вона сама. Скажімо, коли мова про поєдинок молодої успішної жінки з образом, який вона для себе виплекала, або з цілою епохою, в якій тоталітарна пам’ять римувався з дитинством. Загалом війна у всіх книжках цього огляду триває не на життя, а на смерть, точніше на виживання, що в сучасному мегаполісі передбачає той самий, смертельний результат. Гинуть люди, епохи,
Шайло Гарріс. Сталева воля. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2017
Початок історії у цій пронизливій книжці цілком "американський" – батько так готував сина до служби, що в армії, вже на першій смузі перешкод здивований сержант перепитав у новобранця, не обколотий той. "Приголомшений, я навіть не втямив питання: – Що ви маєте на увазі? – Старий, ти в такій формі, ніби ніколи не знав жінки!" А далі була служба, про яку розповідає герой, і на яку він пішов після подій 11 вересня, а якщо точніше – війна, Ірак, підірваний на міні бронетранспортер і єдиний уцілілий з усього взводу. Понівечений настільки, що навіть у бувалого в бувальцях сержанта в очах був жах. Бронежилет розплавлений на живому тілі, каска луснула і знесла півголови, третина шкіри відсутня. Книга Шайло Гарріса – дивом вцілілого в кривавій м'ясорубці – це історія про те, як життя ламає навіть таких патріотів, як він, щоб після, зламавши, не викинути, а поставити в стрій зовсім іншою людиною. І не в каліцтві справа, а в душевному катарсисі, який пережив автор, ставши після трагедії відомим діячем, що захищає права ветеранів. І в кожному виступі нагадуючи про те, кому, крім самих солдатів, за правом належать бойові нагороди. Не "Пурпурові серця", а справжні, сталеві. "Річ у тім, що загартована сталь стає міцною під час охолодження, а не у вогні, – пояснює автор. – Саме тоді, коли температура зменшується, вийнята з вогню сталь починає твердішати та загартовуватись. Сказане – мов про мою дружину. Після того як вогонь зробив свою страшну справу, почалося гартування, і постала її міць, яка привела мене до одужання".
Юлія Кісіна. Весна на Місяці. – Х.: Фабула, 2016
Київ у романі Юлії Кісіної – міфологічне місто, якому так пасують застійні 1970-ті роки, про які, власне, й мова у черговому твориві колишньої киянки, яка тепер мешкає в Берліні. Саме на цей час припадають роки зростання її героїні у махровій атмосфері бровастої епохи, яку в біографічній "Весні на Місяці", чесно кажучи, важкувато ідентифікувати. Насамперед через те, що героїня твору, перебуваючи в порі підліткового інфантилізму, вигадує свій власний міський всесвіт, ознаки якого, тим не менш, не складно відшукати в решти авторів як класичного, так і сучасного зразка. "Які у них, у нас, спільні ознаки? – запитує авторка. – Мова про ідеалізм радянського розливу. Адже герої цього тексту – наївні ідеалісти, лунатики, канатохідці". Які, додамо, свого часу, тобто після розвалу СРСР, затято шукали зникаючі предмети радянського побуту в рубриках своїх журналів на кшталт московської "Столиці", а згодом, подорослішавши, писали сумні утопії на зразок "Бібліотекаря", як Михайло Єлізаров, чи "Списаних", як Дмитро Биков. Загалом "Весна на Місяці" – це чудова суміш сатири і гумору в стилі Каті Метелиці й Марусі Клімової з ніжною скрупульозністю Бруно Шульца, коли мова заходить про педофілію. Вчувається також Булгаков з Ільфом і Петровим, коли авторці треба додати комунальної міфології, і тоді "в горлі унітазу гуркотіла магматична лава і співали несправні труби", і міфологічний Прігов, коли слід містифікувати реальність, і вже Москву атакують гігантські змії, недобиті в булгаковських "Рокових яйцях", а героїні Кісіної ввижаються двоголові чоловіки і волохаті жінки в богадільнях нашої з вами радянської батьківщини.
Мішель Марк Бушар. Том на фермі. – К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017
Вистава, що ілюструвала цю книжку у Києві та Львові, чи не вперше представила "інше кохання" не в анекдотичному, як це у нас прийнято, ракурсі, а суто по-людськи. Точніше, з повагою до людських проблем, які іноді призводять до трагедії, якщо не говорити про них відверто. Принаймні про головного героя "Тома на фермі" – юного паризького менеджера, який приїздить в село на похорон коханця, родині загиблого ніхто про нього не казав. Від самого дитинства, коли село викинуло в місто чергового "чужого", брехня виростала на модель суспільства, в якому негідну парость легше придушити, ніж розповісти про неї, або хоча б зрозуміти. До речі, брутальний брат покійного, закохавшись в ніжного гостя, саме так час від часу й робить, не знаючи, як зламати цю екзотичну іграшку, просяклу парфумами і гріхом. Може, краще навчити доїти корів? Чи варто казати, що мовчання – заради матері, сусідів, громади – не призводить ні до чого, крім чергової смерті. Причому не тільки ілюзій щодо того, чи "візьме природа своє" в ситуації прихованої правди.
Анджей Стасюк. Схід. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2016
Раніше автор цієї книжки, відомий польський письменник, не заходив аж так глибоко в нетрі офіційного краєзнавства, обмежуючись у своїх подорожніх нотатках власними рефлексіями. Він сходив з потягу де-небудь в степу, маючи в торбі лише пляшку самогону, закорковану кукурудзяним качаном, і потерту книжку. Геополітики у Стасюка завжди було обмаль, а мовилося здебільшого про геопоетику. Хибною рукою підпилого майстра водила магія образу, вона ж творила краєвид перед похмільним оком спостерігача. Цього разу, вирушаючи на Схід, автор задумав чергову "приватну" подорож вглиб родинної міфології, з якою змагається на "кожному кілометрі", як у радянському фільмі про партизан. Але тепер Схід для нього – це не туристичні маршрути, а насамперед містична територія суцільного небезпеки, яку треба обов’язково здолати, щоби повернутися до самого себе – чи то з оберемком ідеологічних кліше і штампів, а чи з істинним знанням того, як живуть люди за черговою залізною завісою, яку для декого ніхто не відміняв. Таким чином, тягнеться ця подорож (і спогади з рефлексіями) в Росію через Монголію, і з розділу в розділ змінюються міста – Іркутськ, Улан-Уде, Чита, Братськ. Спершу в автора панічний страх, як на піку Комунізму, погані цигарки і палений коньяк, бо попереду – "жах страшної матерії, яка простягалася аж до Хабаровська і Владивостока, до краю землі, за яким – вогняне пекло, де чорти палять людські тіла". Після страху – розуміння того, що "всюду жизнь", хоча не це головне для автора. Змагання родинної міфології, що зросла на радянському агітпропі, з сучасної геополітикою і авторською геопоетикою – ось основна ідея цієї непростої книжки, яку бажано прочитати, вирушаючи у такі "східні" мандри.
Юджин Овідіу Кіровіц. Книга дзеркал. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017
Цей роман став справжньою сенсацією серед видавців багатьох країн і однією з найбільш очікуваних подій взимку 2017 року: його вже перекладено майже 40 мовами. За сюжетом нью-йоркський літературний агент отримує заявку на видання автобіографії колишнього студенту Прінстонського університету. До заявки додається початок рукопису, в якому дехто на ім’я Річард Флінн згадує роки навчання, перше кохання, роботу на видатного професора психології Джозефа Видера, а насправді – про трагедію 25-річної давності. Професора було жорстоко вбито в його будинку, убивцю не знайдено, а роль колишньої коханої у цій справі оцінена в іншому світлі. Шукати правди доводиться всіма способами, бо автор помер, продовження рукопису зникло, свідчення свідків суперечливі. Дух часу в романі-загадці переданий через занурення в інтелектуальні практики тієї епохи, експерименти в медицині, психології та інших наукових галузях. Тобто це справжній інтелектуальний трилер, в якому доводять, що "наша пам’ять – не відеооператор, який записує все, що відбувається перед об’єктивом, а радше сценарист і режисер в одному наборі, які роблять власні фільми з уривків реальності".