Наприкінці минулого року Німеччина закрила останню шахту з видобутку кам'яного вугілля. Не через проблеми, а тому що так було давно заплановано. Україна не лише не може відмовитися від видобутку вугілля, а й планує нарощувати його. В цьому є нагальна потреба – у структурі виробництва електроенергії в Україні на другому місці за питомою вагою знаходяться теплові електростанції (ТЕС), що працюють на вугіллі. Тому вугільна промисловість відіграє ключову роль у стабільному функціонуванні електроенергетики.
Ситуація у вуглевидобувній галузі має специфіку: з одного боку, слабкі показники діяльності підприємств державного сектору (з 33-х держшахт, що знаходяться на підконтрольній території, 29 є збитковими), з іншого боку приватний сектор протягом останніх років демонструє позитивну динаміку. У 2018 році державні шахти скоротили видобуток вугілля на 1 млн. тон, а приватні на аналогічну кількість видобуток підвищили. Якщо й надалі "плюс" приватних шахт буде компенсуватися "мінусом" шахт державних, плани збільшення видобутку залишаться на папері й ми будемо вимушені продовжувати імпортувати мільйони тон вугілля. Що робити?
На мій погляд, найбільш важливим напрямом реформування вугільної галузі є лібералізація ціноутворення. Простіше кажучи, треба, щоб ціни на вугілля були ринковими. Це вирішить декілька проблем. По-перше, ціноутворення у "ручному режимі" завжди пов'язується із корупцією. По-друге, якщо ціни будуть ринковими, то суттєво зменшиться потреба у дотуванні державних шахт з держбюджету — наприклад, минулого року на це було витрачено майже 3 млрд. грн. Тобто вивільнені кошти можна буде спрямувати на потреби армії, медицини, науки та освіти. По-третє, й це головне, ринкові ціни на вугілля дадуть змогу проводити модернізацію шахт тому, що прибуток буде джерелом для інвестицій. У тому числі й в інноваційну діяльність, яка сприятиме широкомасштабному технологічному оновленню вугільних підприємств на основі впровадження передових науково-технічних розробок у виробництво. Це важливо, бо у структурі запасів вугілля в Україні збільшується частка важковидобувних запасів. А їх освоєння та ще й з високим коефіцієнтом видобутку напряму залежіть від використання наукоємних технологій та сучасного обладнання, що потребують інвестицій, які, знову ж, можуть бути здійснені з прибутку. А прибуток може бути за ринкового ціноутворення.
Ціни на енергетичне вугілля завдяки формульному ціноутворенню вдалося певною мірою наблизити до реальних. Але поки що ціни не відповідають витратам на виробництво (принаймні в державних шахтах). Тому наївно розраховувати на збільшення власного видобутку. А стагнація власного видобутку вугілля — це консервація енергетичної залежності від інших країн, у першу чергу від Росії. Коли фракція Радикальної партії просувала проект "Купуй українське, плати українцям", передбачалося, зрозуміло, й вітчизняне вугілля, й наші шахтарі. Це багата Німеччина може дозволити собі закривати шахти та імпортувати вугілля — ближчими роками вона ввозитиме по 55 млн. тон щорічно. Україна ж має ставити рішучий акцент на власному видобутку, бо тільки так можна бути впевненим у тому, що енергосистема країни буде стабільно забезпечена необхідною сировиною.
Пам'ятаю, наприкінці року разом із чоловіком дивились по телебаченню матч німецького футбольного чемпіонату. На футболках гравців замість звичної реклами був напис – danke kumpel. Тобто — дякуємо вугіллю. Впевнена, такий лозунг вкрай актуальний для нашої країни. Бо збільшення власного видобутку вугілля – й на Донбасі, й вугілля газової групи, якого у нас вдосталь на Дніпропетровщині та у Львівсько-Волинському басейні – є єдиною надійною запорукою забезпечення енергетичної незалежності України. А розвиток вугільної промисловості — важливий фактор енергобезпеки України.