"Це Сміла, тобто Шевченко-станція?" – "Ні, ми там не зупиняємося, зараз Кам`янка", – якось відповіла білява молодиця-провідниця. Із відчинених дверей зими на мене дихнуло морозом, інеєм і сутінками — я не впізнавав знайомих, знакових місць. "Тут колись у ґроті засідали декабристи, Пушкін бував...", – прохопився. "Де, отут???" – білявка подивилася на мене мовби на божевільного, ну, як мінімум, на брехуна, зневажливо гойднувши головою в бік населеного пункту, в якому зареєстровано мешка якихось 10 тисяч осіб. Хотів додати, що Кам`янка відігравала важливу ролю в історії Холодного Яру, тут чекісти якось приготували пастку для українських лісових повстанців. Навіть Василь Шкляр про цей мікро-райцентр згадував. Оцінивши, проте, застиглу зневагу, з якою провідниця все ще прикипіла до кам`янської пітьми, відчув: сучасниця все одно не повірить.
Сьогодні 14 грудня. Радянські історики майже безмежно любили декабристів. Але не вірили в їхній успіх 1825 року. Декабристам було присвячено дуже багато — і на уроках історії, і на російській літературі. Іноді здавалося, що цей перший Майдан на теренах Російської імперії — найважливіша подія історії. Більше уваги за Совка, в школі, де я навчався, приділяли хіба що Сталінґрадській (ХХ ст.) чи Невській (ХІІІ ст.) битвам. Цілі томи присвячувалися й бажанню корифея російської літератури Олександра Пушкіна потрапити до лав цього таємного товариства та причинам, чому це все-таки не сталося (на щастя, мовляв, зміг їх оспівати).
Віддаючи данину сміливості та самопожертві декабристів, радянська історіографія завжди робила наголос на "невчасності" Майдану-1825, "страшенній далекості від народу". Роль Південного товариства в історії взагалі мінімізувалася: ані тобі не генетично-ландшафтної українськості декабристського руху, тільки те, що Південь запізнився на два тижні. Це передріздвяне запізнення інкримінувалося як доказ: виступ декабристів приречений від самого початку.
По-перше, декабристи Південного Товариства, до якого входила значна кількість етнічних українців, нащадків наших козаків та гетьманів, насправді були серцем руху декабристів. Українці, брати Муравйов-Апостол Іполіт Іванович, Муравйов-Апостол Матвій Іванович, Муравйов-Апостол Сергій Іванович, брати Борисови, Волконський Сергій Григорович, Люблінський Юліан Казимирович, Горбачевський Іван Іванович та інші виявились найактивнішими ідеологами й учасниками декабризму.
М. І. Муравйов-Апостол
С. І. Муравйов-Апостол
С. Волконський
І. Горбачевський
П. Пестель
П. Борисов
Ю. Люблінський
Саме на Півдні створені засадничі документи, наприклад "Руська правда" Павла Пестеля, який високо цінував особисту свободу людини. Визволення селян без землі, тобто надання їм тільки особистої свободи, вважав лише уявним визволенням, пропонував визволення з землею.
Північне товариство натомість пропонувало проект Микити Муравйова, що передбачав перетворення Росії на конституційну монархію, федерацію 15 держав. (Ця ідея була частково втілена через сторіччя більшовиками у вигляді Союзу 15 братніх республік).
По-друге, Південне товариство, що виникло внаслідку засідання в ґроті у Кам`янці на Черкащині, мало послідовніші плани. Тоді як засідання "північних", у Петербурзі, на квартирі Кіндрата Рилєєва, більше нагадували мистецькі творчі вечори без жодних планів. Ці вечори породили Петра Каховського, царевбивцю-невдаху (від його руки, проте, загинув генерал-губернатор Михайло Милорадович) й призвели до імпульсивного передчасного виступу на Сенатській площі.
Дещо в Майдані-1825 нагадує українські Майдани 2004 та 2013 років. І це дещо — виступ проти вседержавного беззаконня, проти неправди, яка "дістала". Виступу декабристів передувало те, що 19 листопада 1825 у Таганрозі за цілком туманних обставин помер чільний імператор Олександр I. Тіло так набальзамували, що згодом перевезене в столицю імперії, воно не впізнавалося навіть родичами. Поширився міф про підміну царського тіла солдатським, та втечу Олександра І в мандрівні ченці. Імператором мав стати Костянтин, брат Павла І. Моментально по смерті Олександра країна присягнула саме йому. Та невротик Костянтин, з іменем якого на вустах помирали на Майдані-1825, несподівано зрікається престолу на користь свого брата Миколи І. Виходило так, що цар — несправжній. І цей факт добряче усвідомлювали й армія, і народ.
Це і підштовхнуло членів Північного товариства 14 (26) грудня 1825 року у день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві, Миколі I, організувати в Петербурзі повстання. Відповідно до їхнього скроспілого плану, передбачалися захоплення Зимового палацу, арешт царської родини, оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала центр Петербурга під прицілами своїх гармат, встановлення контролю за діями Сенату, оголошення Маніфесту до народів Росії, у якому повідомлялося про повалення царського режиму та програма майбутніх суспільних реформ: знищення кріпацтва, ліквідацію рекрутства, проголошення громадянських свобод і скликання Установчих зборів.
Першим прибув на Сенатську площу лейб-гвардії Московський полк на чолі з О. О. Бестужевим та його братом М. О. Бестужевим, пізніше — рота лейб-ґренадерів під проводом О. М. Сутгофа, потім ґвардійський морський екіпаж під керівництвом М. О. Бестужева і А. П. Арбузова, значна частина лейб-гренадерів на чолі з М. О. Пановим. Озброєні, але без артилерії. Народ, який зібрався на площі (декілька десятків тисяч людей), був на боці повстанців. Понад 3 тисячі солдатів на чолі з 30 офіцерами чекали появи С. П. Трубецького, обраного диктатором, але, злякавшись відповідальності, той не з'явився. Декабристи втрачали ініціативу та час: боячись кровопролиття, вони не наважилися на захоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці.
Усі причини поразки декабристів зараз загально визнані: відсутність єдиного центру і керівництва повстанським рухом; непідготовленість виступів; повільність і нерішучість у діях повсталих; відсутність єдності у лавах, розбіжності у поглядах; відсутність підтримки з боку народних мас. Однак принаймні чотири з останніх були притаманними спочатку й під час усіх українських Майданів. Це дозволяє говорити про те, що,
по-третє, царю Миколі, який першу частину дня дрижав від страху і вважав, що справа програна, 14 грудня 1825 року певною мірою пощастило. Перед самим розстрілом декабристів, коли на Сенатський майдан було стягнуто проімператорські війська та артилерію, виявилося, що, як на гріх, забули привезти набої. Дмитро Мережковський у книзі "14 грудня" висловлює припущення: одна-єдина атака повсталих з шаблюками наголо з метою відбиття гармат супротивника могла змінити історію Росії. Справа в тому, що царські війська співчували декабристам, і кілька хвацьких дій із боку декабристів справді могли схилити їх на бік повстанців. Однак, через дві години привезли снаряди, і Микола І, тричі вагаючись, таки скомандував "плі" і знищив Майдан-1825.
29 грудня 1825 року члени Васильківської управи С.І.Муравйов-Апостол і М.П.Бестужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в с. Триліси поблизу Василькова на Київщині. Проблукавши в снігах, 3 січня 1826 року біля с. Ковалівки повстанці зазнали поразки в бою з імперською армією.
Результат зухвалого Майдану-1825: 579 осіб притягнуті до слідства, що відбувалося у глибокій таємниці (Микола І час від часу проводив допити особисто). Повністю виправдали 290 чоловік (34 особи звільнені з виправдувальними атестатами, 115 осіб визнані такими, що не належали до таємних товариств, відомості про 120 осіб комітет залишив "без уваги", 10 осіб згадані в ході слідства через непорозуміння, 11 були донощиками). 131 декабрист визнані винними. Ревізійна комісія Михайла Сперанського розробила 11 розрядів злочинів (чимось нагадує наші закони від, здається, 16 січня 2014). Верховному кримінальному суду підлягали 121 особа. 117 визнали провину, 4 — не визнали. 21 особа померли до або під час слідства. П. І. Пестель, С. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін, П. Г. Каховський та К. Ф. Рилєєв були страчені. 88 декабристів заслано на каторгу, 18 — на поселення, один — на життя в Сибір, 4 — у фортечні роботи, 15 — розжалувані в солдати, 124 — переведені в інші полки або місця служби, віддані під нагляд поліції або для подальшого слідства, 4 — вислані за кордон, доля 9 осіб залишилася невизначеною. На Кавказ відправили весь штрафний Чернігівський полк. Понад 1000 солдатів були покарані шпіцрутенами і переведені в інші полки.
...Якось, 2006 року, у Василькові я задивився на такий собі будиночок з вінтажної червоної цегли. Я сказав другові, з яким ми там тоді боролися за ідеали демократії, що непогано б поселитися в такому. "Там колись "сиділи" декабристи, – кинув Серж. – Але ти не переймайся: якщо пощастить, усі ми там будемо, там і зараз тюремне приміщення". І вітер історії немовби ще раз прошелестів крилами, поєднуючи нас із шляхетними грудневими людьми, що мріяли про краще для своєї країни майже два сторіччя тому.