Фото: В. Квитка
Кажуть, земля під нами дихає: постійно, нечутно, хвилююче й цілюще. Щоб це відчути, закованому в бетон міста потрібно, як кажуть, "вийти з себе". Треба торкнутися до землі. Виїхати кудись. Податися на закапелки. Червень стискає своєю печеною пательнею, земля і небо затискають нас у власні лещата. Звичайно, можна сховатися. То чом би й ні? Віднайти прохолодний підвал, "зануритися" в бетонні міські хащі якнайглибше. Чи — все-таки попрямувати туди, де буяє довкілля?
Мабуть, найбільше виграють ті, хто вже зміг податися кудись — захистилися, втекли в українські поля, там де релакс, спокій природа, настрій, де повітря чисте, а небо – глибоке. Де дощова злива зривається на тебе з небес — не як кара, як манна небесна. Де в легкий град і непомірний дощ вслухаєшся в голос грому, як у слова матері. І він відлунює в твоєму тілі зовсім не пекельно-перунськими страхітливими котрабасами, а ніжним сопрано радіючої тобі, і тільки тобі природи! І тому що надто вже довго ти був скутий отими жахливими сутінками міст, де зелень сприймається передовсім як складова харча й аж ніяк не як пейзаж передовсім, блискавка, що прошиває простір поперед тобою (а ти, порушуючи всі закони безпеки стоїш з чашкою чаю якраз на ганку і попід блискавиценебезпечним навісом), здається фільмом, що егоїстично знімає душа твоя сама собі і в собі. Все просто: ти не віриш у смерть. Тільки тому, що нарешті збагнув і увірував у словосполучення "навколишнє середовище".
Там, у місті, це словосполучення майже нічого не означає. Воно асоціюється хіба що з чистотою води, гемеошною відсутністю в продуктах, рівнем забрудненості повітря та станом радіації в поділках дозиметрів. Там "навколишнє середовище" – сталий журналістський термін для виміру ступеню прийдешньої екологічної апокаліпси. І тільки на селі, так би мовити, в цих оазах релаксу, коли прокидаєшся під солов`їне соло чи під шалений концерт річкових жаб, чи просто від повіву неповторно-цілющо-чистого вітру в кватирку; з оздоровчої втоми у м`язах, повертаючись з дикого пляжу, ти з цього і ще з десятків решт червневих одкровень починаєш розуміти справдешнє значення словосполучення "навколишнє середовище". Виявляється, воно може бути безпечним. Корисним. Прекрасним. Цілющим. Фантастично позитивним — і не тільки емоційно, а, так би мовити, онтологічно, на рівні клітин тіла. Виходить, його призначення: не тільки "насолити" людям, але... радувати.
Фото: В. Квитка
Я на селі. Не передати щастя. Від звуків, запахів, слів, – сказаних простором. Сидиш на лавці, спостерігаєш зміну пейзажів за рікою, там, де залізниця, і розумієш: не потрібно Сезанів, не треба Ван Гогів, не шукаймо в інтернеті краси фарб Моне чи Мане — чи всіх решти живописців, не лише імпресіоністів. Натяк "прозорий": художник Навколишнє Середовище малює тобі нові полотна, і щодня по кільканадцять шедеврів, – яка картинна галерея похизується таким щоденим приходом шедеврів? Щоправда, всі вони, шедеври зіткнення з природою, залишаться тільки в тобі. На сервер мозку записані, можливо, подорожуватимуть із тобою, вічно. Але ними ти уже не поділишся з іншими (хіба з тими, хто є поруч цієї миті). Для інших природа пише свої картини.
Важливо, щоб і ті полотна були такими ж: вражаюче-релаксичними і високоестетичними, як і ті, що бачиш ти, відпочивальнику. На жаль, хоча в нашій подорожі в Європу курсів ніхто не змінював, і хоч лише початок сезону, та вже доводиться констатувати українське морально-етичне класико. 20 травня (аж до 22-го, коли на місцевому озері Скеля нарешті з`явилися галасливо-п`яні компанії) я бачив лебедя. Справжнього в житті. Не зоопаркно-музейного, не опудало: живий, цивільний так би мовити лебідь, обрав це озеро сам! Люди, втім, витіснили не тільки лебедя: сліди калу, недопалки, особливо-прикметні дволітрухи від "пивусика" – ось дар перших "дикунів" на відкриття літнього сезону-2019. Є також і дебютні елементи загубленого одягу купальщиків (сині чоловічі труси): як правило, такі речі починають індивідуально та масово забуватися на пляжах десь наприкінці сезону купання — в серпні-вересні, не раніше липня. Зате підходи до відпочивальницьких місць густо всіяні дивними ямками, земля покоцана ними суто в один-півтора багнета то там, то сям. Спочатку я подумав на тих самих диких туристів, що викопали їх із метою випорожнення. Дослідивши, зрозумів: ні, це "прокинулися" (чи не заспокоїлися з весни?) металошукачі. Мабуть, така їх активність пов`язана з усе тією ж бідністю. Але, ймовірно, з романтикою також. Минулої осені якось я промовився про скарб, буцімто залишений прадідусем під родинною грушею. Що ж ви думаєте? Під грушею в листопаді з`явилася яма завглибшки два з половиною метри!
Але — повернімося до наших, так би мовити, фазанів. Я щодо ментально-культурних пробілів на шляху до європеїзації. Справа не тільки в Європі, справа в усьому людству. Інакше термін "навколишнє середовище" не містив би стільки песимістичних відтінків.
World Environment Day, Усесвітній день охорони навколишнього середовища, був проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 15 грудня 1972 року. Вибір теперішньої дати обґрунтовано тим, що саме в цей день – 5 червня 1972 року – у Стокгольмі розпочала роботу Конференція ООН із проблем навколишнього середовища. Приводом для проведення цієї всесвітньої акції стало звернення, що надійшло 11 травня 1971 року Генсеку ООН, яке підписали 2200 діячів науки й культури з 23 країн світу. Попереджали людство про безпрецедентну небезпеку. Загрожує нам, мовляв, у зв’язку із забрудненням навколишнього середовища. Фундатори свята були навіть достатньо категоричними: "Або ми покінчимо із забрудненням, або воно покінчить із нами".
Це "або-або" триває, бачимо, досі. Забруднення намагається покінчити з нами. А ми – з забрудненням. Причім, на темній і на світлій сторонах битви, часом, опиняються ті самі люди. Як приклад, оглядини ганджів того ж мого озера. На дереві в скелях акуратно з дволітрової пляшки з-під мінералки виготовлено щось на зразок годівниці для пташок. Зазираю всередину цього бридкого та смердючого пристрою, що з часом перетворився на підвісний кошик для сміття, що от-от висиплеться (або випадково висипе і чиясь купальницька рука) просто в цілюще радонове озеро. Овва, там фантики від цукерок "Корівка"! Сила-силенна цукерових обгорток! Це: акуратні відпочивальниці-бабочки подбали про власну культуру (мовляв, ми не смітимо), не подумавши про те, що практична користь від неї з урахуванням меж культури когось іншого (у даному випадку — навіть звичайного вітра) дорівнює у перспективі нулю.
Я про що? Про те, що з нашими потугами, менталітетами, етично-естетичними уявленнями нам із вами, землянами, належатиме святкувати цей World Environment Day, день, якому нині 47 років, ще, мабуть, і не одну з наступних півсотень років. Така вже вона, людина: де бачить, там смітить. Більше того: іноді на смітник ймовірно перетворюється її колишнє житло, навіть місце, з якого вона брала воду — на загал і будь-який плід її творчості. Що ж, тоді у нас завжди є привід змінюватися та самовдосконалюватися: навколишнє середовище, довкілля тобто, це не що інше, що ходитиме довкола тебе і мене колами повсякчас. А це вже, як із недоїденим наніч куснем хліба. Пам`ятаєте бабусине: окраєць у сні неодмінно ганятиметься за вами. І довкілля також.