За всі часи людство прагло зазирнути не так у світле зазвичай майбуття, яке йому обіцяли, як за лаштунки минувшини, а ще краще у самісіньке нутро сучасності. Як там насправді, чи існують якісь інші шляхи до щастя, чи не досить трохи підправити в бухгалтерії, щоби воно запанувало в нашій сторононьці якнайшвидше. У принципі все це можливо, принаймні в літературі, чиї автори не раз і не два користуючись своїм правом на "альтернативну" історію, уявляли в своїх книжках світ чи то без Христа, а чи – страшно сказати! – без радянської влади.
Колм Тойбін. Завіт Марії. – Х.: Фабула, 2017. – 128 с.
Інтерпретувати образ Христа, який вже став іконою нонконформізму не лише в літературі, але й в мас-медіа, свого часу намагалося чимало творчого люду. Згадаймо, як Жозе Сарамаго з його "Євангелієм від Ісуса Христа" навіть Нобелівську премію отримав. Так само боротьбі з релігійним каноном були присвячені такі літературні твори, як "Майстер і Маргарита" Булгакова, "Євангеліє від Пілата" Шмідта, "Іуда Іскаріот" Андрєєва і "Плаха" Айтматова. А також фільми – "Остання спокуса Христа" Скорсезе, "Євангелія від Матфея" Пазоліні та "Страсті Христові" Гібсона. Автор "Завіт Марії", звісно, не магічний реаліст і майстер соціально-історичної прози, але образити почуття віруючих антицерковною притчею цілком може. Звісно, у нього не випрошування Христом бонусів, як у Сарамаго, мовляв, "Господи, ось я стою перед Тобою голий. Ти хочеш забрати моє життя, а що Ти даси мені натомість? Владу. А славу, я не забув, що Ти пообіцяв мені й славу…", оскільки ситуація, як було сказано, трохи інакша. Христа у цьому романі вже розіп’ято, залишилися самі лише інтерпретатори його життя, автори Євангелій, які вчащають до старої Марії. Дбають про житло, дають їсти, але й не забувають про правильний хід думок, історії та решти церковних процесів. Адже мати Спасителя не вірить, що її дитя – Син Божий, і що народження нової релігії було варто того, щоби прийняти за це смерть. Що робити, панове? Можна спробувати хоча б дочитати книжку до кінця, щоб не завела на духовні манівці чергова інтерпретація біблійної історії.
Тетяна Бонч-Осмоловська. Розвилка – Х.: Фабула, 2017
У цьому романі російської австралійки кілька повістин і не менше оповідань, але ідейний стрижень у них майже один. Це, без сумніву, будування не лише авторської, але й соціально-історичної моделі життя за умов можливих змін у суспільстві минулого. Тобто це не утопія, що живе лише в голові авторки, а цілком конструктивні розважання на тему "що було би, якби світ не знав світу" – з війнами, гулагами та іншими гівнами. Тобто, як би жили люди в історії без Радянського Союзу і Третього Рейху. Де і в якому далеку залишилася та розвилка, пропустивши яку, людство збилося на вищезгадані манівці. Звісно, це були шляхи "прогресу", і в книжці чимало про його провідників – не царських інженерів, а радянських розвідників, і не юних цесаревичів, а бравих піонерів. Якщо кому не ясно, то кожен розділ цієї незвичайної книжки оздоблений лексиконом "альтернативних" і не дуже понять – трохи захаращує текст, але додає впевненості та незайвої переконливості. Хоча, що там казати? Як виховати нову еліту всі давно вже знають – не пхати, мовляв, свої вівці у новий техногенний город комп’ютерної малечі, але в Австралії, як знати, все інакше. Це далеко від рідного краю, тому, крім кліматичних коректив на думку творця впливає також ностальгія. Переселенці до вигаданого раю (без тоталітарно-ідеологічного, нагадаємо, краму) тягнуть, тим не менш, із собою підшивки старих журналів "Огонёк" і касети з мультиком "Ну, постривай!" – для виховування онуків у новознайденому раю в дусі не марксизму-ленінізму, звичайно, але в шорах не менш небезпечного утопізму.
Кендзабуро Ое. Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї. – Х.: Фоліо, 2016
Автор цієї книжки, на творчості якого встигло вирости не одне покоління любителів радянської серії "Майстри зарубіжної прози", недаремно був наближений до тамтешньої годівниці. Не відомо, чи були щирі його "утопічні" поривання, як були правдиві прагнення Миколи Руденка чи ще якого Анатолія Жигуліна (зірок того ж часу) збудувати "правильний" комунізм, але на загал вийшло інакше. Історія про одинака, який замкнувся з сином в ядерному бункері тому й прижилася в тоталітарному раю Радянського Союзу, що була сприйнята не за "японський" герметизм, а як протест проти капіталізму. Так само по-доброму, тобто згідно з ідеологією правлячого режиму, були змальовані навіть мрії малолітньої шпани, які спершу тероризували "бункерних" бідак, а потім виявилося, що вони й самі мріють збудувати корабель щастя. На якому, звісно, відплисти до острову Утопія – з "правдивими" і "щирими" законами комунального співжиття в межах соцтабору.
Анджей Стасюк. Як я став письменником. – Брустурів: Дискурсус, 2017
Так само мешкав у зовсім інакшому світі "соціалізму навпаки" автор цієї автобіографічної книжки. В його випадку навіть історія українських перекладів була якась перекручена і дивовижна, цілком в дусі відомого гасла Вєнічки Єрофєєва: "все має відбуватися повільно і неправильно". Спочатку цей польський інтурист був представлений, як місцевий краєзнавець, що наводить мости дружби між народами, виходячи собі в степу і маючи в торбині збірку Валенрода та пляшку паленки. Потім розповідалося про його зворотній рух на Схід, до Сибіру та Камчатки. А в новій книжці – зовсім початки біографії, яка склалася, як бачимо на шляху до себе, минаючи Радянський Союз і антирадянські настрої. Інтелектуальний життєпис, юність, наче в оповідках про Швейка, настояна на "Армакорді" Феліні. Автор питається, як він став письменником, а ми дивуємося, що інакше й бути не могло – у цьому всесвіті старих речей, людей і вулиць, на яких виростав Анджей Стасюк. Його книжка – це ревізія минулого і одночасно ретельна класифікація предметного та емоційного світу зростання. "Сигарети "Каро" були в м’яких блакитних пачках. Коштували двадцять злотих. "Клубні" – чотири п’ятдесят. Це був серйозний розрив. Тепер уже так нема. Найохочіше ми курили екстраміцні без фільтра, бо найдужче шкодили. Потім вони кудись зникли і ми мусили вдовольнятися абичим. Але поки не пропали, то коштували спершу десь шість п’ятдесят, а потім десятку. Жовта смужка і чорні літери. Поки з них не вилетів тютюн, були товщиною з мізинець. Ми вірили, що вони мають щось спільне з жетанами. Не мали".
Антін Мухарський. Сказкі руssкаго міра. – К.: Люта справа, 2016
У цій книжці – найбільш відчайдушній і хуліганській, за словами автора, з його доробку – все вже зазвичай інакше. Це взагалі билинний епос сучасності, в якому розвінчують імперські міфи та культурологічні кліше, демотивують штампи путінської імперії та іронізують щодо її побутової демонології. А що ж навзамін? Чи збудовано звичний храм Альтернативи? Поки що розчищаємо "до основанья, а затем…", як в "Інтернаціоналі", пролетарському гімні всього світу-всесвіту. Визнаючи, що за час життя в совку автор-герой став носієм вірусу "хомо совєтікус"", він пропонує свій власний проект – історію хвороби і пошуків зцілення від тотальної русифікації. Гумор і сатира автора доповнюють жорсткі по своїй образності ілюстрації Івана Семенюка в стилі народного лубка і революційної агітки. Наприклад, уявіть собі розподільчий пункт Групи радянських військ у Німеччині, куди з телячих вагонів з полками в три ряди і діркою-туалетом в підлозі вивалюється цунамі новобранців. Це не про Путіна, звичайно, який тут служив, але все одно пізнавано, як в смішному кіно з ностальгічною назвою "ДМБ".