Що більше часу минає від будь-якої знакової події, то глибше розчарування тим, що відбулося по ній, чи тими, хто прийшов внаслідку неї до влади. Подібне відбувається не тільки з Україною і українцями – з усіма людьми. Цей закон такий самий безжальний, як і закон про пори року: за весною йде літо, за літом – осінь, і тільки по тому зима. І жодні казки про дванадцять братів-місяців не допоможуть повірити, що все в світі відбувається якось інакше.
Тому-то, аби перемогла контрреволюція і в Україні до влади прийшли ставленики попередників, наприклад, пропутінські сили, якими зараз правильно лякають дітей у наших колисках, власне, і робити нічого не потрібно. Для цього не обов’язкові навіть чергові щоденні воєнні жертви чи жертви з-поміж мирного населення.
Згадайте, як програла Помаранчева революція, і ви дізнаєтеся, що потрібно, аби все повернулося на кола свої. Правильно: для цього просто потрібно, щоб всі, хто ще вчора стояв на Майдані і вірив у революцію, розчарувався: передовсім особисто в лідерах революції, далі – в її ідеалах, а тоді – і в тому, що тоді, на Майдані, ти був на тому боці, що потрібно, на боці, який треба визнати правильним. Після цього втомленим і знудженим за роботою "опозиціонерам" залишається тільки дочекатися свого часу – і досі завжди такий час приходив.
Проблема не тільки в тому, що влада, яка на майданах збирається бути чесною, бере, і одразу "передумує", стаючи у кріслах лихою. Проблема української нації навіть не в умінні вистраждати і витерпіти – з довготерпінням як таким у нас, як це засвідчує нинішня напівмілітарна пора, проблем жодних. Але, на жаль, ми з більшою гідністю можемо терпіти біль, ніж, даруйте, себе самих і наших обранців.
Як на мене, проблема в страшенному інфантилізмі українців, який ось уже 24 роки виявляється в одному бажанні: дайте зараз, і все одразу.
Пригадайте себе у грудні 1991, чи в січні 2005, чи в травні минулого року, і ви зрозумієте, про що я кажу. На запитання, яке ми задаємо історії – що робити, щоб далі вже точно жити краще? – вона ніколи не дає простих відповідей. Простих підказок немає – точно так само, як у природі для нас, тому що ми, приміром, не пси, немає простих чорного і білого кольорів, їх помітно більше. Однак задавши запитання "що робити", ми завше чуємо диявольськи елементарну відповідь: проголосуй , і все зміниться. І тоді людина бере бюлетень, голосує і фактично засинає до наступних виборів. І щоразу після цього в дуже скорому часі вона дивується: і як ми могли обрати такого диявола?
Дійсно, як? Наприкінці минулого місяця в ефірі, цього разу – на Заході, з'явився Віктор Янукович. І хоча це не смішно, в інтерв’ю з ним шукали смішних виразів, незугарних провалів у логіці, дурнуватих порівнянь тощо. Цілком природно – тисячі людей обагрили за час його втечі цю землю кров'ю – що цього разу сміялися не всі: багато-хто з подивом констатував, що екс-президент десь там в екзилі все ще роздає інтерв’ю замість того, щоб на печерських судових пагорбах відповідати за причини нинішньої української кризи, яка, не для всього світу, але для Євразії – це точно, ризикує перерости в глобальну. І все одно ніхто чи майже ніхто не задає ключового запитання: а як ми взагалі вибрали такого президента?
Тому що це запитання дуже приватне, дуже особисте, дуже таємне і дуже насправді неприємне: дійсно, як? Як правило, все, що насправді намагається зробити людина, коли її переконали (вона, обставини чи оточення), що вона припустилася помилки, це з абсолютним шаленством намагається передовсім уникнути подібної помилки надалі. Таке – виправлення помилок – дійсно можливе, якщо, провалившись під кригу, ти, приміром, наступного разу вирішиш скористатися для переходу ріки мостом. У випадку з обранням влади і окремих її гілок, на жаль, не все так просто,як із кригою. Людині, байдуже чим вона послуговується при виборі того чи іншого – розумом чи емоціями – притаманно повторювати власні помилки, але вже в іншому напрямку. Нації – також. І так триватиме доти, доки вона не навчиться інстинкту обрання найкращих. Доки не навчиться в буквальному сенсі слова обирати серцем і нирками.
Жодна пропаґанда, жодна правильна оцінка, ні один моніторинґ не здатний компенсувати нашого власного безсилля. Тільки у тому випадку, коли розум і совість в однаковій пропорції притаманні і тим, хто обирає, і тим, кого обирають, справи держави, міста, глобусу мають шанс зрушити з мертвої точки.
І якщо ми не перестанемо бути інфантильними, не припинимо обирати своїх очільників за ознакою тільки зовнішніх даних (вродливий фейс, вродлива думка) та подоби до самих себе і своїх інтересів (а 24 роки вони скеровані тільки на одне: вижити будь-що, не обов'язково у леґальний спосіб), то нічого принципово не зміниться. За революціями йтимуть періоди дутої "стабільності", за такою стабільністю – миті таких самих дутих і сумнівних для багатьох революцій. До речі, період радянської історії – не виняток, це була така сама доба відносно бездумного і повністю інфантильного слідування за гаслами і поводирями.
Ми повинні змінитися корінним чином. Система конституційності і законності зі свята, яке не святкують (не святкують, тому що воно не більш ніж красиві слова),має ввійти в нашу персональну кровоносну систему. І тільки тоді кожен наш наступний вибір почне бути на загал вірним, принаймні, він уже більше ніколи не викликатиме подібних 2014-2015 рокам протиріч, бо здаватися таким, вірним, більшості. І тільки тоді Україна принципово зміниться.
Тоді, і тільки тоді перестане даремно проливатися кров. Тому що ми нарешті перестанемо бути дітьми, які, замість того, щоб зціпивши зуби і вирішувати проблеми самотужки, сподіваються на когось: на Захід, на Росію, на президентів, мерів, гарні бренди прекрасно написаних на папері партій. Тому що росії, заходи, президенти, мери і партії-проекти перестануть перевиховувати нас,не дорослих, і почнуть рахуватися з нами, дорослими.