Небезпека чекає на читача усіх цих захоплюючих історій, в принципі, будь-де – від Києва з його нечистою силою на Лисій горі до Китаю, куди доля заносить молоду киянку. Уникати спокуси підглянути, що там далі, за рогом, на площі перед донецькою мерією, на останній сторінці – марно, бо кайф від цього чтива накриває одразу. І ніякі підказки від американського спецагента, який радить не ховатися під столом від цунамі, не допоможуть.
Сергей Головачев. Лысая гора. – К.: Каяла, 2017
Насправді нічого аж занадто архаїчного у цьому чтиві, маркованому, крім того, як "міський роман", немає. Більше того, в обізнаних на сучасній зарубіжній класиці може виникнути аналогія з "1Q84" Харукі Муракамі – романом про "езотеричні" пригоди в японському мегаполісі. На самому початку цього "київського" трилеру – майже те саме. "Чернобородый огляделся: хитросплетение автодорог, железнодорожных путей, путепроводов, виадуков, мостов и эстакад опутывало всю местность здесь словно паутиной и будто специально запутывало все подходы к Лысой горе". Утім, інфернальна специфіка японської столиці з іі метафізичними змінами в календарі у жодне порівняння не йде із демонізмом міста Кия. Його загальновідомі топоніми несподівано розквітають в романі Сергія Головачова у всій своїй демонічній красі, вибудовуючи мапу не знайомого з дитинства міста, а суцільного капища прадавніх сил, переплетення енергетичних зон, різноманітних місць сили, де нині розташовані цивільні установи. Саме тут судилося розгорнутися карколомному сюжету про боротьбу Добра і Зла. "Геопатогенная зона проходит по краю Центрального ботанического сада и тянется далее по холмам, при этом языческая статуя Родины-матери соседствует с золотыми куполами Киево-Печерской лавры, а самое проклятое в Киеве здание Верховной рады находится на одной оси с перманентно-революционным Майданом Незалежности, лежащим во впадине бывшего Козьего болота". Що робити, панове, з цією фантасмагорією? Наректи книжкою року, призначити взірцевим путівником київськими місцями сили чи піддати анафемі, як це було у випадку з романом одного, вже спочилого в Бозі письмака? Насамперед її варто хоча б прочитати, щоби дізнатися, як виживати у мегаполісі, повному доісторичних істот, які розкидають всюди знаки своєї присутності. У цьому романі вони зітнулися з християнським сьогоденням, і невинна екскурсія обернулася на легіон летючих думок про наше минуле – невже з ним треба боротися лише скиданням бовванів, як свого часу вчинив князь Володимир з Перуном, що загуркотів у Дніпро і виліз нині зовсім іншим, романним боком? Хай там як, але будемо чекати підказки від автора, вона не забариться. "Не обращая внимания на сарказм, бледный всадник победоносно отрапортовал: – Зато мир завоёван нами! – И готов к освобождению? — спросила первая голова. – И готов к освобождению, – подтвердил бледный всадник. – А где же ваш мессия? – спросила вторая голова. — Скоро будет, – ответил бледный всадник. – Он уже в пути".
Володимир Рафєєнко. Довгі часи. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2017
Новий роман донецького автора, який віднедавна, як знати, мешкає в Києві, вже видавався російською, але його переклад, виконаний львівської поеткою Маріанною Кіяновською, це справжній лінгвістичний подвиг, оскільки перед нами зовсім інша книжка про ті самі, здавалося б, події довоєнної та воєнної доби. У тому числі – шляхи втечі та виживання в умовах "нового" життя, в якому (цілком в дусі автора) людей на площі, наче у кошмарі Кафки, роздирає на шматки інопланетна (?) комашина потолоч. Варто нагадати, що до недавнього часу автор "Довгих часів" був відомий лише вузькому колу читачів в рідному Донецьку і трохи ширше – московським філологам, оскільки всі його основні книги виходили в Росії. Війна, як відомо, змінила ситуацію не тільки в літературі. І чому важливо те, як події в романі, що перегукуються майже з документальною точністю з реальним життям на Донбасі, інтерпретовані тепер перекладачем зовсім іншого ментального складу, національної школи перекладу і геополітичних, врешті-решт, пристрастей. Можливо, загибель імперії – а війна в Донецьку обрушила останні бастіони тамтешнього "радянського" культу – перегукується з аналогічною трагедією "австро-угорського" зразка вже у Львові. Що в черговий раз послужила формою діалогу. У романі живе абсурд, головний герой, який повернувся з Києва додому, намагається хоч якось його структурувати в оточенні друзів, що залишилися, бойовиків та інших маргіналів. В кінці книжки – його особисті твори на тему подій, що змінили біографію не лише героя, але й самого автора роману.
Юлія Кісіна. Елефантіна, або Кораблекрушенція Достоєвцева: Х.: Фабула, 2017
Кожна глава цього епохального роману починається інформаційним бюлетенем "щоденникового" зразка: "Піночета обрали президентом. У космос полетів космонавт з Монголії. СРСР оголосив польську "Солідарність" поза законом. У Лівані тривала громадянська війна. Компартія Болгарії обрала Тодора Живкова. СРСР виграв Чемпіонат світу з хокею. Саме в цей час у мене виявили підозру на поезію". Далі заїжджі знаменитості – поети-авангардисти з Москви – п'ють пиво на Подолі, одного з них звуть Помідорний Гуру, і "раніше був хлопчиком на півдні України", звідки, згадаймо, приїхало чимало тодішньої літературної богеми. І навіть не зважаючи на цей прозовий "демарш" з боку авторки, все одно цілком поетично, із Києва з любов'ю, прилетів привіт нашої героїні, яка захопилася генієм свого сяючого кумира. І саме любов до столиці радянської Батьківщини привезла в романі київська провінціалка. Любов, яку, зауважмо, подарувала не кому-небудь, а відомому в оксамитовому підпіллі контркультури поетові. Столичні глави в романі чудові своєю "малоросійською" свіжістю і знайомою "київської" ноткою, що тягнеться до раннього Булгакова. В Юлії Кисіної, щоправда, їм передує сюжетний заспів "Орфей спускається в пекло", натомість її іменитих попередників на початку ще хвилювало, "з ким спала щаслива Москва". І в такому ось дусі перед нами постає Москва 1980-х. І вже без будь-яких бюлетенів ми знаємо, що тоді помер Брежнєв, вийшли перші компакт-диски і тривала Афганська війна. А тут – Тверський бульвар, Красна площа і Телеграф, звідки студентка Юля слідом за юними похабниками, що шепочуть в Мандельштама телеграмку в напахчений комір, розмінює ластів’ячий розчерк свого поетичного письма на театральну прозу буднів.
Катя Кулик. Лаовай. – Х.: Фоліо, 2017
Тема найзаповітнішого в житті бажання – популярний тренд у сьогоднішній культурі, коли, здавалося, його соціальні еквіваленти вже зайняли всі рівні нашого життя. І лише в екзотичних для західного світу краях ще зберігається магія повсякдення, коли бажання знову набувають свого первісного значення – бути мріями, які хочеться здійснити. Так, за сюжетом цього роману-травелогу, юна українка, живучи в Китаї, досліджує свої прагнення, які несподівано складаються в цілий список на рік. І втілити свої мрії у життя, а також здійснити бажання їй треба до 25 років. Магія починається від того моменту, коли вона вирішує заповнювати цей список конкретними справами. Тож 25 розділів, присвячених досягненню 25 цілей, які вкладається в рік молодого життя, та ще й за умов життя у найперспективнішій країні світу – це чтиво саме для цього літа, погодьтеся. Можливо, у ньому пощастить не лише героїні роману?
Клінт Емерсон. 100 життєво важливих навичок. – К.: КМ-Букс, 2017
…Насправді на відпочинку може статися що завгодно, і самою лише нудьгою, буває, справа не завершується, коли життя вирішує підкинути вам адреналіну в пісну страву "курортного" життя. Адже курорти сьогодні, погодьмося бувають різні. Наприклад, де ви збираєтесь сховатися від перехресного вогню? Столи з гранітними стільницями, бетонні горщики для квітів і сталеві прилади, вважає автор, найкраще підходять для цього. А яким чином будете знищувати відбитки пальців чи дізнаватися про ймовірний обшук? Чи знаєте, що у ваш комп’ютер можна залізти, знаходячись в іншій країні, а в готельний номер – лише вивісивши табличку "не турбувати"? Чи зумієте ви непомітно відірватися від стеження, або врятувати дитину від злого сторожового пса? А непомітно відірватися від стеження, або втекти від переслідувачів на автор? До речі, автор – колишній співробітником спецслужб США, тож довіряти поданій ним інформації, якою має володіти кожен із нас, щоб захистити себе та своїх близьких у разі виникнення небезпечної ситуації, цілком можна і треба. Слід зауважити, що всі поради та інструкції подані у формі, цілком доступній для пересічної людини, і на малюнку цілком доступно зображено, як діяти, коли потрапив у халепу. І це не книжка жахів, оскільки її мета полягає не в тому, щоб озброїти читачів "смертельними" знаннями, а в тому, щоб захистити їх у неприємних чи навіть у критичних ситуаціях.