Сніг топить вчорашні відчуття, наповнює своєю красою все довкіл. Створюючи проблеми комунальнику з лопатою, насправді лапатий відтворює передчуття нового життя, в якому, схиляючи голову в млу сну, починає відтворювати сновидіння, для багатьох схожі на звичайне витверезення.
Що може відбутися у цій країні за ці сім днів вихідних, розбавлених кількома трудовими днями? Хтось може подумати, що нічого. Тому що головне – "всі нові роки завжди будуть надіями і сподіваннями", озвучене на Різдво Арсеном Петровичем – здавалося б попереду.
Так влаштована людина в державі, яка вважається християнською: краще від свого буття вона залишає наперед, при цьому безперервно ностальгуючи за казками всього попереднього. Новорічно-різдвяні свята – навіть якщо це щорічний сон громади – найкращі. Усередині них сам Бог велів нам зробити зупинку, максимально стишити внутрішні біг суєти, щоб, пригальмувавши пристрасті, зрозуміти, якими трішки інакшими маємо бути і ми, і наші лідери попереду – властиво, там, куди ми йдемо.
З подивом я відзначаю, як мало і як достатньо тихо святкується нині на Сході і в Центрі України: звичайне святкове балагурство, несерйозність і навіть провокативність нічних поведінок святкуючих ударили тут, у мене, по гальмах. Я пояснюю це смиренням, яке нарешті – через роки втрат і негод – почало бути притаманним нації. Дзвінок киянки в передріздвяну студію, де вона зізнається, що цього року замість 12 блюд в неї на столі немає навіть куті (каже, що вистачило тільки на склянку молока та окраєць хліба) дає інше тлумачення: причина сумирності може таїтися зовсім не в викоханій труднощами стриманості, а в елементарних злиднях. Виявляється, часом злидні в не окупованих можуть перевершувати злидні окупованих територій. Тамтешнім хоч волонтери і фонди допомагають, а хто поможе тутешнім злидарям?
А коли мій товариш-кіборг, волиняк Олег, розповідає, що, ні, у них на Заході України святкували цього річ бучно, на всю котушку, аж страшно було від таких невиправданих радощів – де там смирення? – то я вже починаю трохи не розуміти, що і до чого в цій країні.
Звідки такий нечуваний навіть за попередніх влад розрив? З одного боку, достаток на столі у "пересічних" галичан та півкілометрові черги за новорічним крамом у центральноукраїнському місті Олександрія, офіційно визнаному депресивним і вимираючим ще кілька років тому, з іншого – склянка молока на столі столичної мешканки?
Звідки пенсіонери, які так і не дочекалися підвищення пенсій (зате дочекалися діяльності якоїсь антикорупційної машинки, з зарплатнями в 75 тисяч гривень кожному антикорупціанту), хоча долар і ціни знову скочили догори? Ось один із них стоїть під кіоском, де продаються напівфабрикати – вареник, бендерики, чебуреки тощо, проклинаючи цю найняту продавчиню за її багатий, але не доступний йому крам. Він кричить так, як з`ясувалося, з самого ранку передріздвяного дня. І ніхто не зробить йому зауваження: він не п’яний, шанований і пристойно одягнений. Та й бабуся, яка щойно бідкалася у супермаркеті навпроти – "Як же ж так, оселедець уже за 20 гривень! З ума зійти!" – поганий громадський активіст, аби розганяти несанкціоновані мітинги й подібних дідусів.
Я, звичайно, не вірю в злидні всіх цих бабусь і дідусів, наших любих пенсіонерів. Скрізь, де немає мегаполісів, пенсіонери – насправді оплот економіки. Передовсім, родинної. Тому що коли твої діти й онуки безробітні – то вони, старенькі, єдині сороси наших елементарно злиденних днів. І якщо у цих наших центральних родинних банкірів не вистачає в новий рік, на Різдво, на Паску чи в будь-який інший день на оселедець, молоко або хліб, то їм хочеться порадити дуже конструктивне (бо так діють їхні онуки): так не вистоюйте в чергах, сумлінно оплачуючи свої комунальні – і ось, бюджет на свята, вам і онукам! Адже ті, хто нагорі, ваші улюбленці, ваші обранці – ті, хто ледве не обіцяв на Майдані життя покласти за вас, простий народ – не тільки не поспішають у черги комсплат, а й регулярно, попри колишню клятьбу у зворотному, додають собі зарплатню, наближаючи власний рівень життя до європейського – інакше, мовляв, Європа не повірить, що цій країні потрібно допомагати.
Ми дійдемо до рівня Європи самі, а потім підтягнемо і країну – всміхаючись з обдертих і не скрізь іще винищених вітрами і руками передвиборчих гасел, пояснюють наші обранці. Але це уже звучить, як фразу з фільму "За двома зайцями": так, всі ми помрем, бабо, а тільки от ти, стара, трішечки раніше, а я – трохи пізніше.
Коли за пару хвилин до Нового Року я намагався привітати свого друга Юру з Маріуполя, він, на 100% віруючий у Бога і лише на половину – у Київ, ошелешив мене: "Зачекай, хочеться дослухати нашого Президента". І ми разом на різних кінцях дослуховуємо. І я чую нарешті дуже точну фразу: замість минулорічного вітання "ми – перемогли", нове президентське – "ми – вистояли".
Правда, Петре Олексійовичу, дуже точно сказано: вистояли.
Однак "вистояли" ще не означає "вирушили вперед". По суті наше "вистояли", з яким ми входимо і в чергове Різдво, в рік, до цифр якого починаємо звикати, означає лише, що після чергового нокдауну українського лихоліття Небесний Арбітр просто дорахував до дев`яти, а потім повірив, що ми ще спроможні продовжувати наш безперервний поєдинок за виживання.
Ілюзій того, що української нації вистачить ще на дуже багато років, аби не звалитися посеред рингу від ударів Злиднів, малувато. Передумов, аби всі повірили в те, що у світі уже перемагає добро, ще менше. Інакше в Кельні не вискакувала б на вулиці тисяча ґвалтівників невідомого походження, а у нас на воєнному Сході на Різдво (хоча б так, як було колись на Західному фронті в Різдво у 1914-1915) ущухли б постріли і вибухи.
Як і віхола, вибухи не вщухли, а на Різдво навіть посилилися. Коли це станеться – коли наші солдати і повстанці з т. зв. "ДНР" – на пару днів залишать окопи і засядуть разом за спільне православне святкування, отоді-то й розпочнеться принципово нова ера в розвитку цієї, цивілізації на кордоні з Європою. А інакше кожного наступного року країну продовжуватимуть рятувати наші бабці. Щоб потім, на Різдво, купувати все легшого оселедця і замовляти все дрібнішу склянку молока.