Є тема, яку дуже не люблять дискутувати українські ЗМІ: тема релігії або релігійності України й українців. По-перше, побоюються зачепити за логічні приватні права на свободу сумління й совісті. По-друге, – остерігаються вигуку невдоволення з боку вірян основної, православної конфесії.
Однак питання релігійності України – в що і в яких богів вірить ця багатоманітна нація – насправді багато в чому є ключовим у постреволюційній спробі переінакшити, реформувати чи "просвітити" менталітет. Усілякі громадські, культурні, політичні і решта організацій третє десятиріччя поспіль,як риба об лід б`ються над питанням тотожності українського менталітету в більшій мірі західним, аніж східним зразкам. І ніхто не може зрозуміти, чому явища поступальні – приміром декомунізації – буксують на місці, а менталітет змінюється дуже повільно, а плоди радянської ностальгії в ХХІ віці все ще дають сходи у вигляді самопроголошених республік.
Насправді коли ми говоримо, що наша держава – християнська, проголошуємо гасло, однак навряд чи кажемо правду. Людина не здатна жити без зв’язку з вищими силами, без віри в надреальність, яка дужча від її персональних можливостей; без міфів, вождів і кумирів – вищих ідеалів, до яких потрібно прагнути і можна наслідувати. Загально визнане існування так званого "гену Бога" – як свідчення "голоду" до релігійності, закладеного в людину апріорі. І тут уже не важливо, в правильних богів ти віриш чи ні.
"Словник нових релігійних рухів" Ірвінґа Гексема від 2002 року визначає "фашизм" і "нацизм" як релігії. Комунізм, сповідуваний у нас понад 70 років – також релігія. І мова навіть не про гробниці Леніна й Котовського чи численні боввани решти комуністичних вождів. І комуністична віра як сила емоцій, з якими в щось вірують, і комуністична віра, як поняття,в яке вірують, тотально сповідувалися в Союзі. Ця віра в соціально-політичні ідеали без потойбіччя, але з неодмінним есхатологічним "щасливим завтра для нащадків" прищеплювалася від звіздин (аналогії христин у християн), з молоком матері. І щоб не казали про якусь сильну підпільну християнську віру в СРСР – така віра, як "штундистська", так і православна, носила локальний і абсолютно безпрозелітний (не поширюваний, а отже вимираючий) характер.
З розвалом СРСР передовсім "страждає" віра в радянські ідеали (воєнні герої, які міфологічно завжди нагадують непоступливих спартанців), у радянську правду ("у советских собственная гордость – на буржуев смотрим свысока", з усіма наслідками, які з цього поняття випливають), у радянську совість (в рамках системи будь-який вчинок супроти іновірців-нерадянців – ознака найвищої чесноти, будь-який же, навіть мізерний "проступок" супроти співвірян-партійців – страшне гріхопадіння). І що ж? 200 мільйонний багатонаціональний конгломерат просто так, узяв, і залишився без релігії? Ні, звичайно.
У нас моментально поширили гасло про так зване "духовне відродження нації", паралельно оголосивши державу християнською. Просто взяли, і "переодягли" країну: з невіруючої в віруючу. Проте християнськість України – це досі питання радше культурно-історичної причетності. Від початку воно звучало так: ми – віруючі православні не тому, що ми знаємо Свого Бога, в Якого віруємо, а тому, що Володимир Великий хрестив Русь, а отже і нам в його та приклад наших бабусь христитися. За всього бажання визнати Україну на 95% (як свідчили деякі армійські опитування) державою православія важко.
Нам просто більше імпонують передовсім культурні ознаки "релігії, вибраної Володимиром" – храми, ікони, старовинні книжкові фоліанти, які пахнуть вічністю, освітлення в церквах, рушники на образах і відчуття таємниці й заобрійної далекості й водночас милості до нас із боку Бога-Творця. Але навіть не це визначає українське побутове народне православ’я, а оте "долучитися до віри предків". Найчастіше люди, які стоять на позиції "православного фундаменталізму" чинять так переважно через те, щоб бути гідними "віри пращурів". І в цьому, на перший погляд, немає нічого поганого.
Однак "духовне відродження", старт якому дали Перебудова і розвал Союзу, передбачали і розвій абсолютно протилежних, якщо не ворожих християнству – внутрішньо і зовнішньо – вірувань, культів і релігійних рухів (я не кажу про "секти", тому що "сектою" теоретично можна визнати будь-який із трьох відламів християн). З деякими, як із "Білим братством", одразу виниклим "духовні проблеми", з деякими їх нема досі.
Однак не визначивши насправді жодних релігійних пріоритетів, тодішні лідери держави і тодішнє громадянське суспільство підклали одночасно своїм нащадкам і "свиню", і "міну вповільненої дії". Свиню – тому що разом із ортодоксальним християнством добре якщо не переважна частина українців "духовно практикує" також і елементи поганства – властиво, все те, що було притаманне в культурно-релігійному відношенні Україні на різних її історичних етапах. Міну – тому що насправді у новонавернених у "відроджену духовність" (разом з перевдяганням частини ком партійців у сутани) десь на денці душі залишилася добра стара віра в комунізм із його "світлим майбутнім". Коли останнє не настало, ця суміш Христа і Леніна здетонувала під час майданів, призвівши до триваючого кровопролиття.
"Духовне відродження" як відродження всіх і будь-яких вір разом – не працює. Революція Гідності призвела до Контрреволюції Совкової релігійності, і ми бачимо, що з цього відбулося. Нація, як горішок, розкололася на два табори. Державність була поставлена під питання. А Людяність не витримала перевірки часом. Менталітет, який уже почав набирати ознак значно відмінного від есересерівського, почав набирати абсолютно незрозумілих обрисів. Унаслідку чи єдиною мрією, яку не оголошують вголос, стало: якось так по-тихому змінити прописку і державу, аби продовжити розвиток своєї особистості деінде.
Що нам потрібно зробити, щоб змінити ситуацію і таки мати надію на майбутнє, а не переконливо її з кожним днем втрачати? Ми маємо привести до ладу власні дух і душу. Не потрібно хапатися за культурно-конфесійні соломинки і розпочинати суперечки, хто праведні ший. Такі тільки збільшують прірву між "ватниками" та "нацці", проамериканськими та русофілами. Якщо декларуємо, що ми – справді християни і що наша держава є християнська, маємо зрозуміти суть Христової проповіді (не хай не всю теологію) і переформатувати власні уявлення за Божим прикладом і зразком. (Інакше доведеться відмовитися від богохульства, вживання в масмедіа терміну "християнська" держава, нація тощо).
Програма для відновлення пошкодженої ментальної цілости України може виглядати якщо і не просто, то принаймні так, як це було запропоновано в проповіді Ісуса, яка включала в себе дуже, виявляється, актуальні для сьогодення аспекти.
Проповідь Христа містила:
- Прийняття "грішників". Під "грішниками" малися на увазі не злочинці, а люди, ідентичність яких втрачена, люди, чия віра, а отже філософія відрізнялася від філософії "правдивих Ізраїльтян" і навіть була ворожою. Прийняття інакомислячих, а не їх відторгнення і переслідування – це дуже важливо для нинішньої душевно зраненої України.
- Заклик до сучасників: змінити власні цілі (революційні) і цінності (меркантильні), не просто покращити "етичні" норми чи реформувати світогляд; поставити конкретні задачі та цілі. Тобто не просто реформувати мислення за національними, на відміну від комуністичних, гаслами й бовванами, а щось докорінним чином переосмислити і спланувати життя на основі цього переосмислення.
- Пораду (і навіть вимогу!) змінити власне серце. Для нас це означає вчергове переступити через гіркоту втрат, відновлення здатності просто любити будь-якого, навіть на нашу думку гіршого від нас, ближнього.
- 4. Заклик не вдаватися до методів насильства, а взяти свого хреста і понести за Ісусом.
Кожна з цих чотирьох тем Ісусової проповіді насправді була (і є!) закликом до покаяння. Під останнім слід розуміти, що покаятися слід не тільки фашистам, нацистам і комуністам та решті "істів". Може, хтось із них, наших ворогів, усе ще не покаявся – не важливо. Кожному, хто збирається будувати здорове майбутнє нації, регіону, держави, власної родини – слід покаятися. Бо покаяння означає зміну усталеного погляду на речі, який став уже залізобетонним у підсвідомості. І тільки з цим можна жити далі. Тільки це і є – і Покровою, і Революцією.