Один раз на рік моє серце повне якщо не гордощів за кожного свого співвітчизника, то радощів. Усе почалося весняного дня, коли всередині ночі я повернувся з Києва. Довелося йти пішки, панував легкий туман. Як правило, о такій порі моє місто спить. Але це була великодня ніч в незалежній Україні. І тому на тротуарах час від часу проявлялися постаті — спочатку чути було невчасний для тихості нічної стукіт підборів і бадьорі голоси, – а потім з туману виринали двійко, трійко, далі — десятки і сотні. "Піджарі", бадьорі й радісні вони йшли з кульками і без кульків крізь ніч. Усі вони поспішали. Не так, як на роботу — і краще, ніж до когось у гості. Вони йшли до Бога. У великодню ніч. Із того часу я почав радіти за кожного з них в день Пасхи. Я розумів, що багато в кого з оцієї ночі освітлених вікон почнуться свої сварки, проблеми, негаразди і чергові трагедії. Однак цієї миті, коли вони поспішали частіше з культурних, аніж духовних мотивів, хоча духовних також — до храму кожен з паломників безумовно мав те, що так часто втрачав упродовж будь-якого свого трудового року — надію. Конкретну, величну і безумовну надію — на те, що завтра в твоєму житті щось точно зміниться, зміниться добре, гараздо, позитивно.
Насправді це водночас і дуже просто, і дуже складно: зневірятися в Бозі, водночас, в певний день. Визначений традицією і культурою, сподіваючись на нього. Це національне роздвоєння, коли на всі християнські свята наші чиновники моляться в храмах, не знаходячи їм місця в звичайні дні, вражає. Але і саме християнство, а ми вважаємо себе християнською країною, парадоксальне. Тому що є речі, більші за нас — і це не тільки хмарочоси. Є речі, що завжди перебуватимуть за межею нашого розуміння.
Одна з них — віра в Бога, в рятівну жертву Ісуса Христа, в Господню спокуту помилок творіння, наших помилок. З огляду на це, Великдень — ключова подія християнства щороку, тому що саме в цей день ми пригадуємо справді один великий день, коли Бог зробив щось більше, ніж просто відповів на молитву; коли невинний Бог відповів замість винних. Будь-яких винних на цій планеті.
Я міркую, що Великдень, як і церковні пожертви, як і будь-що, що є повязане з церковною діяльністю, насправді більше потрібен нам, ніж Богові. Так само, як і молитва.
У кожного є своя молитва — в бельгійця і німця, в росіянина й естонця, в канадійця, американця й в українця. Для переважної більшості з тих, хто молиться, молитва — це реальний діалог з Богом, нехай навіть до часу й в односторонньому порядку. Молитва, а вони є і колективні й індивідуальні, в чомусь схожа на медіаповідомлення — вона є завжди актуальною, оперативною, злободенньої, сьогоднішньою — і ніколи вчорашньою. Звичайно, ми можемо попросити в Бога прощення за гріхи, заподіяні нашими пращурами. Але навіть така, "проколишнємолитва", насправді стосується стану нашої душі саме сьогодні, а не вчора.
Ми всі хочемо добра, щастя, здоровля, любові, миру і вирішення всіх наших проблем. Добра хоча б іноді, щастя хоча б невеликого, здоровля хоча б трішки кращого, любові хоча б завтрашньої, миру — хоча б недовгого, а вирішення проблем — хоча б часткового. Коли в позитивний бік сповзає аквалайзер вирішення хоча б одного з вище названих питань (а є ще в проханнях — повний гаманець, порядний уряд, справедливий суд і чесний політикум) — наша душа вже почувається крилатою. І тоді ми, можливо, знову перестаємо прохати, молитися і насправді сподіватися. Ми зазираємо в глибину себе, або з гнівливими кулачками прилипаємо до екрану телевізора — вперто бажаємо, бажаємо, бажаємо. Щоб і решта з того, в чому заспокоюється людська душа, змінилося на краще.
Ми знову і знову — сподіваємося на себе, на людину, на технологію, і поки що — можливо до наступного Великодня — набагато менше на Бога. Але ані життя, ані світ не кращають. Як сказав на цю тему у 1965 році один британець, доктор Мартин Ллойд-Джонс: "Коли люди справді знають саме так багато, як вони заявляють, то нехай, ради Бога, скажуть, чому світ докотився до такого стану? Чому попри інтелект, всебічну освіту, попри наукові досягнення, знання психології, суспільних й усеможливих інших дисциплін, ми люди, такі, які ми є?"
Ми Його помічаємо: частіше тоді, коли хворі; радше, коли довкола рвуться снаряди, ніж коли співа соловейко; щвидше за все тоді, коли наша команда програє, ніж коли вона веде у рахунку 3:0. Така природа людини.
У ці великодні дні знову починається сеанс найбільшої і найповнішої за рік колективної української молитви. Звичайно, ми знову будемо просити в Бога конкретних речей — найчастіше добробуту та здоровля, передовсім для себе та родичів, найповніше — стабільності, розквіту та шани — власній державі, аніж будь-якій сусідній. Це нормальні людські бажання. Це нормальна людська молитва. Українська молитва, якою ми молимося в 99,9% випадків. 0,1% – це не відсоток "немолитви" (прокляття ворогам чи бапжання лиха недругам), це те, чого не вистачає в кожній нашій молитві — і тих, хто молиться тричі на день, і хто підніма руки до неба лише в великодню добу. 0,1% – це коли ми забуваємо відчути всю велич, безкінечність, силу, могутність і тотальність Бога, до Якого звертаємося з проханням, і коли забуваємо сказати "спасибі" за все, що відбувалося і відбувається з нами досі. Це не так мало: щоранку прокинутися й відчути, що всі мільярди клітин і тисячі механізмів твого і твоїх близьких організму все ще працюють. Що всі закони фізики, хімії, аеродинаміки тощо все ще працюють. Що насправді на планеті помирає, хворіє й мучиться набагато менше, ніж могли б помирати, хворіти й потерпати.
Звичайно, логіка, яку я тут застосовую, дієва лише в тому випадку, ящо ми вважаємо себе християнами, а свою державу — християнською. Але якщо ні, то навіщо тоді наші урядовці (читай — наші офіційні представники) б`ють хресні поклони; навіщо калатають церковні дзвони? А останні кличуть, і дзвонять, і закликають у Великдень: розкаятися в кожних своїх щоденних гріхах, очиститися, узріти й відчути справжню Божу велич. І тоді ми збагнемо, що недарма ми зараз на колінах; що всі наші прохання насправді почуті.