Саме так: жовтень — час для ідилій різного гатунку. Так само як грудень — найкраще часове "місце" для зустрічі нового року, 1 квітня — для розіграшів, а травень — для кохання.
Більшість письменників-класиків ненавидять зиму взагалі і віддають перевагу весні: ну, може за винятком Олександра Пушкіна, круглорічного казанови й співця "болдінської осені". Легко зрозуміти і навіть виправдати усіх цих креативних людей, яких тримаємо мов табличку множення в розумі. Весна — це в природі передовсім чомусь секс і кохання, а уже потім — пробудження всіх інших нових відчуттів.
Мої почуття прокидаються аж під осінь. Опісля жахливої спекотної бані літнього застою всіх рівнів: від інформаційного до вітамінного. Раптом ти просинаєшся восени, озираючись на всі ці теплокрівні помаранчево-жовтаво-гарячі чесноти листя, що лине звідусіль, затьмарюючи собою навіть планети, не те що свідомість, і розумієш: живий! Я вже не кажу про кохання.
Окрім того, класичного, несподіваного березневого мого, що й призвело до 28 років шлюбу, усі решта рази — а їх безкінечна кількість моєї юності – особисто я закохувався саме восени. Адже саме восени, десь так попід жовтень із його бабиним літом, опісля повинностей праці на яблуках та інших "колгоспах" студент-першокурсник (а потім — друго-, і третьо-, і тощокурсник) нарешті помічав не просто конкурентів по інтелекту, а Жінку. Матір. Сестру. Кохану. Точніш, найчастіше — у зворотному напрямку. На відміну від звичного загалу, правило моєї родини завжди було "дивись, що була розумніша від тебе, Вітасику".
Однак із-поміж доброго десятка, що їх вирізняло юначе тремтливе жовтневе око, на відміну від весняного кохання, осіння любоф не завжди і майже ніколи не відповідає взаємом. Вона, ця болдінська любоф, – дика, стрімка, недовірлива і прагматична (на носі — зима, геть блукання гаями і возлежання на берегах річок!). Зате таке жовтневе кохання буває важко витравити з пам`яті: кислота спогаду в`їдається в серце до передсмертя.
Проте жовтень славетний не лише збиранням останніх урожаїв та коханням. А – ідилією, в купель якої тебе одного разу — нехай це буде сьогоднішній чи вчорашній день, тебе занурює сама природа. Ніколи, крім жовтня, якому насправді вже личило б називатися листопадом, тобі не зустріти таких величних, витончених, тимчасово-летких і щемливо-втрачених кольорів. Їхній, кольорів, жовтневий ансамбль оточує тебе раптом і назавжди: ти — неначе людина, яка опинилася вмить усередині пісні. Не почуваєшся героєм пісні, а перебуваєш, як в "Наутілусі" капітана Немо, саме в її середині.
Я розумію, що це дуже суб`єктивні враження, і все ж таки впевнено закликаю: саме в них і повірити, в них — і розчинитися. Хто, як не осінь — ця легка, тепла, чарівна осінь — може нежданно уздоровити, востаннє пригорнути, немов уперше — і це вже вітерець — щось нашепотіти, пробігтися пікселями власного єства, несучи тепло, по твоїх м`язах, спертими камерами молекул, відвідуючи пройняті Світлом алеї старіючого, але все ще живого парку.
Дійсно: нинішні теплі деньки — для індивідуума практично останній шанс незалежного від медіа- та соціопростору релаксу. Одягніть прості капці (кеди, кросівки, мешти, черевички, туфлі, навіть в`єтнамки) і вийдіть — туди, де ще збереглися ріки й дерева — вийдіть, і піймайте губами цей гострий від диму, розкішний подих проминаючої осені-2018. Мине менше місяця (я вже не кажу півроку, рік тощо), і хтозна, що буде з нами. Мається на увазі не політика, не громадські справи, і навіть не гаманець чи міф про занепадаючий кошик споживача. Мається на увазі, що буде . Персонально. З тобою. Зі мною. З ним. Із кожним, хто зараз усе ще має шанс: присісти, вдягти черевики, спуститися в осінь ліфтом (чи схилом), задихати на повні груди.
На повні груди уявити її: весну жовтня.
Звичайно, в повітрі суспільства вже "ковбасить" привид грудневих таксо-тарифів, березневих валюто-курсів. Звичайно, кулуарами Верховної Ради вже дріботять всевідавці, які таємно зізнаються помічникам нардепів, що вони — "настоящі дєскать" пророки (Так, так! "Царь, царь, очєнь пріятно — царь...). І...зокрема майбутні прізвища майбутніх президентів та будущіх нардепів особисто їм... уже відомі: тобто їм, їхнім друзям, або — колегам їхніх друзів це вже "стопудово". Звичайно, все як завжди: людина — в окопі, у квартирі чи будь-де поза ним народжує в серці, планує на папері, здійснює в просторі й оплакує в вічності нове щоденне вбивство.
Але мова не про це. Не про те, що є завжди, як вітер на морі. Нині мовиться про твоє власне море: про особисте море твоєї душі. Воно здатне злитися з цією вродливо-щасливою примарою осені-2018. Нехай буде так! Нехай панує її мир, мир жовтневої осені. Її покій.
Бо, крім радості, в природі жовтня розлита і печаль.
Соціально визнано: жовтий — колір розлуки, прощання. Жовтень-2018 — місяць розставання з великими співаками. В один день, 7 жовтня, Європа прощалася з жінками, з одними з найзнаковіших на зламі тисячоліть... Іспанія — з мегапланетною Монсерат Кабальє (знаною нами щонайменше за дуетом з Фреді Меркурі в рок-опері "Барселона"). Київ — із дуже приватною, на рівні образу, закладеного в підсвідомості, з Героїнею України Нілою Крюковою. Неоніла Валеріївна знялась у культових фільмах донезалежницької доби: "На Київському напрямку" (1967, Ганна), "Пропала грамота" (1972), "Кайдашева сім'я" (1993, баба Параска). Неоніла народилася 14 листопада 1943 року в селі Попівка Онуфріївського району, навчалася в Олександрії (все це – на Кіровоградщині). Вона сучасниця таких суперстар укрліт як Олесь Гончар, Ліна Костенко, Григір Тютюнник, Микола Вінграновський, Євген Гуцало. У 1970-ті як артистка Національної філармонії України Валеріївна усупереч заборонам підготувала 17 сольних концертних програм за творами українських письменників. 1981 року разом із Галиною Менкуш за забороненою поемою Ліни Костенко наважилася поставити моновиставу "Маруся Чурай", а 1984 року – моновиставу за забороненим радянською цензурою романом Гончара "Собор". Ніла Валеріївна однією з перших: 1986 року виступила в Чорнобилі перед ліквідаторами на ЧАЕС, у жовтні 1990-го — лягла голодувати під час студентської Революції на граніті, 2004-го — активістка Помаранчевої революції. 22 серпня 2008 року Ніла Крюкова, Герой України, на своєму творчому вечорі (з 2006-го прикута до ліжка) майже впродовж двох годин з інвалідного візка декламувала шедеври українських літераторів. Сказати, що цьогорічний жовтень помахав своїми крилами щонайправдивішій честі, совісті, гідності і гонору української нації в жіночій іпостасі — це був тільки мінімум шани їй.