Напевно, весняний гін, що змушує шукати незвичних текстів, зумовлює їх зустріч в одній добірці. Хоча, спільне у цих книжках таки маємо – нестримне бажання героїв вижити і завоювати не лише півсвіту, але й любов ближнього. Навіть ціною втрати "зимового" панцира своєї жанрової ідентичності, коли у згаданій добірці сходяться різні автори і починають розповідати свої історії.
Марія Джоан Хайленд. Дай спокій. – Х.: Фабула, 2020
Малий герой цього роману веде щоденник брехні, любить мати, ненавидить батька, і щороку отримує на Різдво "Книгу рекордів Гіннеса". "Я потраплю туди з кращих причин", – заспокоює він себе, але звучить, немов запевняння допіру Михайля Семенка "Я не умру від смерті – я умру від життя". А все, як виявляється, через катастрофічну нестачу батьківського тепла і родинного затишку.
"— Подивись у вікно,— кажу я матері.— Сніг летить горизонтально. — Так,— каже вона. — Наче борошно крізь сито, еге ж? — Борошно не летить горизонтально крізь сито,— кажу я. Її язик показався, щоб облизати куточок рота, і залишився зовні. Я нахиляюся через стіл, щоб доторкнутися до нього. — У тебе такий холодний язик,— кажу я. Батько дивиться на нас, і губи матері щільно стуляються. — Я наче ящірка,— каже вона. Вона посміхається мені. Я посміхаюся у відповідь. — Дивна парочка,— каже батько".
Загалом дуже нагадує Селінджера, якби не відсилки до Фолкнера.
Галина Пагутяк. Писар Східних Воріт Притулку. Писар Західних Воріт Притулку. – Л.: Піраміда, 2020
У своєму затісному романному континуумі авторка вкотре розбудовує цілий макросвіт постмортальних стосунків. Зовні це схоже на санаційно-санаторійну зону, звідки прибульці з нашого світу вільні або спуститися глибше, у Долину цього краю, або згодом, плідно поспілкувавшись з усіма вінні-пухами у передпокої Притулку, таки вийти через Західні Ворота у смердючий космос назвою "реальний світ". Ніби як не чистилище, бо тут ніхто нікого не чистить. І не рай, хоч усі довкола безсмертні: навіть віку собі з такої нірвани не вкоротиш.
"Хтось потребував гарантій, хтось усмішки, хтось негайного сну". Щось подібне до персонального пекла або божевільні, де всі бояться зазирнути за ліве плече, хоч Смерті годі відшукати дорогу до цієї колонії аутистів. Яка нагадує про існування за ворітьми підступної Матриці, і в якій "єдине, чого Антон боявся, це – зустріти колись самого себе".
Не краще й з рештою: "Мешканець зазирає в душу прибульця з потаємною надією: ану ж він останній? Більше не буде нікого. Це означатиме, що Притулок розширив свої межі і той світ перестав існувати".
Загалом "Писар Східних Воріт Притулку" разом з його західним побратимом, наче пінкфлойдівський "Волинкар під Брамою Зорі", зуміє нагадати про багато чого, читане-слухане замолоду: від Алана Мілна до Чарльза Буковскі. "А між ними – двері", – згадується при тому Джим Моррісон з його позиченим Блейком.
Рошані Чокші Позолочені вовки. – Х.: Віват, 2021
Уявіть собі, що у Парижі 1889 року найпотужніша сила у світі зосереджена в давно загубленому уламку Вавилонської вежі, і дивитися новий фільм Ренати Литвинової про нове срібновіччя вже буде не треба. За сюжетом, Французькі Доми Вавилонського Ордену, який охороняв реліквію, прагнуть повернути втрачене. І їм потрібен той, хто зможе розгадати цю таємницю. Ним стає Севрен Монтаньє-Аларі — заможний готельєр і водночас шукач скарбів. Щоб віднайти древній артефакт, Севрен заручається підтримкою "експертів" із сумнівною репутацією: інженерки, історика, танцівниці й садівника. Разом вони поринуть у страхітливу пригоду, де на кін поставлено не лише їхні життя, а й майбутнє всієї цивілізації… "Кістяний годинник не розкрив жодної своєї таємниці, відколи Севрен ним заволодів. Севрен часто дивився на нього в задумі. П’ятдесят років тому здавалося, що Пропащий Дім не може погубити ніщо. А тепер… годинник був для Севрена нагадуванням".
Ларс Кеплер. Пісочний чоловік. – К.: КМ-Букс, 2020
Сказати, що це гостросюжетний триллер – означає нічого не сказати, оскільки це четверта книжка з однойменного циклу, а психологічна напруга, як можна дізнатися, не спадає. Дванадцять мільйонів примірників, виданих більш ніж 40 мовами світу, свідчать про те, що міжнародна сенсація, якою одразу по виході став перший роман циклу, була не фейком, а констатацією факту: є ще порох у детективних порохівницях! Не меншим відкриттям для головного героя нової історії, який вже втратив свого напарника через цю справу, закриту тринадцять років тому, стало те, що жертва серійного вбивці раптом об’явилася. Вбивця довічно сидить у психушці, а хлопчина, який зник безвісти, щей розповідає, що у полоні залишилася його сестра. І звісно, що утримує її той самий Пісочний чоловік, напарник убивці. Щоб дізнатися про нього, в камеру до вбиці на довічному підсаджують агентку безпеки, і ось тут все й закрутилося, як у классика зовсім іншого жанру…
Вікторія Авеярд. Буря війни. – К.: Наш Формат, 2020
Це четвертий і заключний том циклу "Багряна королева" молодої американської письменниці і сценаристки, у якому на героїню чекають масштабні битви за території й боротьба пропаганд за душі, шпигунські інтриги і несподівані політичні союзи, які перекроять політичну карту континенту. Вона пройшла довгий шлях: від дівчинки зі злиденного села, приреченої стати гарматним м’ясом у чужій війні, до живого символа революції проти несправедливого соціального ладу. Однак чи справді вона здобула власний голос? Можливо, усе одно залишається іграшкою в чужих руках у небезпечній політичній грі?
А ще за неї змагаються цілих два принци! Один обіцяє створити новий, справедливіший світ, граючи за старими правилами; другий узагалі нехтує правилами й погрожує спалити знайомий світ, якщо не отримає бажаного. Що вибере героїня? Чи вдасться героям здобути право на вільне життя, чи, можливо, старий лад надто глибоко пустив корені? А якщо таки вдасться, то що і хто вціліє на попелищі?