Згадуючи минуле, ми наближаємося до нього з усією ясністю подальшої долі. Як було, що буде, чому не сталося – про це пишуть колективні романи, знаходячи відповідь у старих апокрифах і казках. І лише через те, що слова розкидані навіть не світами, а районними бібліотеками, куди ніхто не ходить, ми ніяк не зберемо докупи домову книгу свого роду. Вступивши у недалеке ретро свого близького майбуття.
ДНК. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016
Автори ідеї цього колективного роману – харків'яни Сергій Жадан та Олександр "Фоззі" Сидоренко, що й не дивно: саме в першій столиці Радянської України, де, за легендою, Микола Хвильовий викликав на змагання колег-прозаїків, народився метод літературного підряду. Цього разу це сім історій, сім життів одного роду крізь призму пам'яті, зчитаної в майбутньому з ДНК головного героя: починаючи від кінця ХІХ століття, за яке в романі "відповідає" Сергій Жадан, пишучи зокрема про Гната Хоткевича, Миколу Міхновського і загалом "харківську" специфіку, минаючи "полудень" ХХ–го століття з розділами від Юрія Винничука, Ірени Карпи, Фоззі та закінчуючи "незалежним" періодом від Андрія Кокотюхи, а також футурологією до 2056 роки від Володимира Рафєєнка та Макса Кідрука. Наскрізний сюжет при цьому, очевидно, не був потрібен, значно важливішим виявилося стилістичне багатоголосся. Втім, авторській "поліфонії" так і не вдалося заглушити генетичну ненависть – як головну рушійну силу роману.
Євгенія Кононенко. Симбалайн. – Л.: Кальварія, 2016
…Так вже сталося, що "Симбалайн" – це лише назва треку в одному з ранніх альбомів гурту "Pink Floyd", під яку протягом життя кохається двійко героїв цієї книжки, і який звучить спершу на контрабандному вінілі, потім на касеті й нарешті на диску. Але варто вставити його у власний текст – і перед нами історія країни в речах, піснях і словах кохання, а не знайома чорнуха з-під пера Кононенко з реалістичним осадом на денці її суворої прози. Пригадуєте, "Повії теж виходять заміж", "Новели для нецілованих дівчат", "Зрада"? Суцільний морок душі та інший дискомфорт для сучасного читача, упевненого, що Симба – це левенятко з мультику. Натомість тепер все гаразд, оскільки авторка розчинила у своїй прозі чарівну пігулку музичної радості навпіл з літературною і навіть мистецькою чутливістю. Крім інтимного прослуховування згаданого гурту "Pink Floyd", герої її київської прози читають "Місто" Підмогильного і "Степового вовка" Гессе, милуючись шедевром Сурбарана на кулоні дев’ятнадцятирічної коханки.
Володимир Лис. Діва Млинища. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016
Грандіозний заспів до цього роману, присвячений Наполеону, спроможний захопити і водночас здивувати – до чого тут Україна та її недалеке минуле? Але, починаючи з таємного імператорського указу цілих вісім років не брати до царського війська рекрутів з волинських сіл, історія цього таємничого періоду продовжується, паралельно відбуваючись у трьох місцях і з трьома персонажами. Наполеоном Бонапартом, який думав про свою Жозефіну, князя Адам Чарторийського, який, засинаючи, думав у Санкт-Петербурзі про Польщу, і за полісько-горянського селянина Панаса Терещука, що так само у напівсні мріяв про свою Парасю. Чи варто казати, що небавом усі три сюжетні колії-марева зійдуться у цілком реальну дорогу до подальшої історії України? "Через двадцять шість років саме він, князь Адам, рід якого походив з Волинської землі, очолить уряд повсталої Польщі. Йому таємно допомагатиме граф Драницький, котрому належали Загоряни. Ця допомога згодом відіб’ється і на долі родини Терещуків". А що луна з цього "відбою" докотиться аж від XVII століття аж до новітніх часів, проминувши трагічний період 1940-х і випірнувши у нашому сьогоденні – то вже можете не сумніватися. У такий спосіб історична драма перетворюється на справжній детектив, таємнича козацька мапа французького українця – на справжні скрижалі козацького роду, ну а загадкова Діва Млинища – на "колективний витвір сільської уяви".
Сергій Батурин. Шизгара. – К.: Нора-друк, 2016
Незвичні у цьому "романі-ностальжі" навіть не прейскурант, асортимент і меню епохи – товарів, продуктів та їдла-питва часу бровастого генсека Брежнєва. Саме на цьому галантерейно-кулінарному тлі відбувається історія кохання у цьому романі, приперчене "київськими" подробицями молодечого життя – бобіни-магнітофони, лавочки-гітари, сексу-в Радянському Союзі-не було. Головне, що автор чи не вперше у нашій літературі звертається до споду 1970-х, які у нас чомусь звикли не помічати – мова повсюди лише про грімкі 60-ті, які через це й тягнуться без кінця й завершення. Але ж було на радянському Марсі ще й тихеньке малоросійське життя. Джинси в спекулянтів, тричі перезаписана музика, інша "модна" буденщина. "В кондитерському відділі – цукерки (шоколадні ще були), але торт зазвичай – лише бісквітний… У хлібному – нормально: булки, батони, паляниці, "кирпичики" (саме так, ніякі не цеглинки), калачі-хали й рогалики, сайки й "городські", український та "московський"… А от "жулік" – смачна житня булка з родзинками — геть зник ще наприкінці шістдесятих". Цікаво ж, що увесь цей ностальгічний крам знову виринає на поверхню історії вже у таких ось "самописних" хроніках того "ностальгійного" часу.
Мирослав Дочинець. Карби і скарби. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016
Будучи оприлюднений у харківському видавництві, "посвіт Карпатського світу", про який мова у цій збірці, стає ближчий до слобідських чабанів. Саме від них взяв Аркадій Гайдар свій псевдонім і оповідку "Гарячий камінь". Чи не той, про який в автора збірки? "А по якомусь часі привезлися на бричці двоє панів. Казали, що з Будапешта. Ходили довкола плити, цоркали клепачиком, крутили очима. Що то за камінь, що ніколи не буває студеним? Просили діда, щоб дав їм відколоти з нього дарабчик. Дідо сміявся: коліть, якщо вдасться". Утім, лупати сю скалу, повну притч, бувальщин і апокрифів не нудно, а цілком корисно. Оскільки "після баби залишилися чоботи жовтавої шкіри на шнурівці й рецепт грибної квасівки, яку всі до одного любили і якою пригощали найповажнішого гостя", а її "сутемні ворожіння" і "замашні приповістки" досі ваблять своєю демонологічною суттю. Згідно з якою, "коби здоров’я, а гріхи будуть", "многі ворони й коня вбалять", "розумний пес на вітер не гавкає", "чесному честь і під лавицею", "кедь робиш махом – піде прахом", "чоловік пахне вітром, а жона – димом", "голого ремінь гріє", "біда вимучить, біда й виучить", "який корч, такий і прутик". А ще у тому недалекому минулому маємо ще й такі сучасні дідові передбачення: "Чумацький Віз закушпелило ясним порохом – на чисту морозну годину. А нижче серпанок сивого туманцю – через два дні ляжуть пластом мокрі сніги. Павутиною поснувало Місяць – через тиждень розгуляється віхола, замете дороги".