Я не вірю владі. Не тому, що погана. А тому, що занадто часто вона намагається переконати мене в тому, яка хороша. Так, як я, не повинні думати всі решта громадян. Тому що чим більше їх міркуватимуть саме так, тим вища ймовірність, що анархія на наших теренах стане єдино можливою і єдино прийнятною владою.
Так погано, як є, не повинно бути після революцій. Але так трапляється завжди, навіть після революцій гідності. Завжди є революція і по ній – одразу чи ні – контрреволюція, яка намагається повернути дишло навспак. І завжди це відбувається з однієї причини: революціонери надто швидко забувають, кому саме вони мають завдячувати троном – виявляється, мільйонам,які мерзли і не доїдали на майданах, а не багнетам одиниць з майданерів, які стали на захист їхніх власних інтересів.
Минулого року, приблизно в березні-травні сталося чудо: Україна залишилася як держава на мапі. Цим чудом ми маємо завдячувати аж ніяк не млявості Заходу (коли Європа і Америка і пальцем не вдарили доти, доки, правду кажучи, не було обрано леґітимного президента) та неспішності Сходу (доки там планували, що саме ще додати до Криму). Цьому чуду нинішня і будь-яка інша влада в Україні має завдячувати терпінню і навіть довготерпінню українського народу. Його природній вихованості, згуртованості, неймовірній здатності до порядку і правопорядку в умовах фактичного безвладдя і безладу. Саме ці від пращурів успадковані риси назагал тоді і дозволили державі зберегтися. Зберігши гарний фейс (міг бути і негарний) в очах світової спільноти, а з часом створити народну армію з добровольців, яка стала єдиним щитом, доки у нас рихтували реґулярну армію та нереґулярні в службі народу правоохоронні орґани.
Давайте згадаємо той травень, коли нинішня влада – тому що навіть після обох торішніх виборів основна її політконфіґурація збереглася, вона майданна – отримала владу, яка після двох виборів стала легітимною. Тоді ніщо, крім власного народу, до того ж, беззбройного, не стояло на її та захисті органів влади, які вони зараз обіймають. У 2014 році українська нація заради того, щоб зберегти собі — державу, а їм – крісла, на певний період навіть припинила масово бухати – а це в Україні достатньо велика жертва і звичка. Тепер, по колосальному надзусиллі нації, все вертається у власні русла: українці знову повертають собі автентичну легковажність, а влада береться за звичні справи. Здається, Київські пагорби так і не навчились відчувати пульсу країни. Вони знову взялися за своє. За те, чим в принципі займалися їхні попередники, оголошені за це злочинними – зиск власних громадян як чи не єдине джерело наповнення бюджету, щоб із нього – по колу – знову розплатитися перед пенсіонерами.
Двадцять років у цій країні говорять про одне: як максимально зменшити податковий вантаж і зняти його з шиї малого і середнього бізнесу, щоб перекинути на великий бізнес, на монополістів. Та про те, як це неможливо зробити. А ларчик, між тим, відчиняється дуже просто. Якщо обкладати великими податками крупний бізнес, то він не помре і все одно залишатиметься годівничкою для пращурів нинішніх олігархів. Так, щезнуть надприбутки, не можна буде придбати острови, поповнити парк гоночних автівок, не можна буде вигадувати все нові і нові розваги за цього життя. Але зате можливо нарешті стабілізується економіка і життя майбутніх дітей – як олігархів, так і ні – отримає стабільні перспективи. Однак питання в тому, що наших крупних бізнесменів, на відміну від західних, які думають і про завтра і про сьогодні, ніхто не в змозі, крім як із багнетами в руках, переконати в доцільності такого планового майбутнього.
І нові – туди ж, де були колишні. Спочатку вони напоказ скасовують гучні зарплати і пільги, потім повертають і не скасовують недоторканність, бо вона може виявитися потрібною. Однак навіть не бурхливі відпочинки на парламентських канікулах – головний ґанж влади перед своїм народом, який на тарілочці приніс їм владу і пролив за неї кров. Головне, що знову, замість ризикованого, але такого необхідного зняття податкового ярма з власного населення, яке готове трудитися, відшуковуються способи зиску з нього. Податки на повітря (екологічний податок), які витали у повітрі під час урядування Азарова, видавалися злочинними навіть у вигляді чуток. Зате є ідеї оподаткувати власне населення за присадибні ділянки, ворота, хвіртки, користування туалетами на вулиці (див. проект на "привабливий" для Мінюста "Податок на нерухоме майно").
Всі ці спроби зиску власного народу можна пояснити. Євроінтеґрацією. Тоді як вона пригальмувала через різні чинники, не тільки через невиконання певних євро стандартів. Еколоґією, яка "потрібна дітям". Еколоґія – це взагалі тема для політспекулянтів, тому що навіть вплив аварії на ЧАЕС не повністю досліджений наукою – для повноти ще потрібні тисячі років (я вже не кажу про шкоду від спалювання сміття, яка також науково не досліджена, крім екологів, для кого вона – ґрант і годувальниця). До того ж, шкода від нещодавньої пожежі в причорнобильській зоні повітрю і здоров`ю, мабуть, в десятки разів більша за шкоду від загазованого нужника в тебе на подвір`ї. Чи пояснена просто добрими намірами: ми затягнемо паски, а онукам користь.
Усі ці дії в очах громади насправді означають не що-небудь інше, як плювання в душу. Тому що будь-які податки, будь-які підвищення на 330% ціни за користування газом – це знущання над мільйонами щонайбідніших, третина з яких неофіційно живе на бабусину пенсію в 1000 з гаком гривень. Треба припинити цю дурну практику: на Майдані послуговуватися майже соціалістичною за суттю риторикою, а потім під шумок війни просити "затягувати паски". Нам не потрібно, щоб Яценюк літав звичайним рейсом. Народу, який власною кров`ю гарантував декому владу, потрібно, щоб – хоча б на період війни, про яку верхи так часто люблять згадувати як про чинник і все на нього списувати – тягар життя, який низи, народ-революціонер, уже не в силах знести, переклав на тих, хто спроможний оплатити ці рахунки. Так, це – жертва. Однак навіть жертва Ісуса Христа не була частковою, а повною – Він помер за всіх і повністю страждав. Так, і як тисячі, які на сьогодні розширили список Небесної Сотні. Наше нововладдя хоче наполовину померти і наполовину постраждати. Так не буває. Звичайно, якщо Арсеній Петрович це зробить, то йому, можливо, доведеться подорожувати на саміти автобусом чи на мотоциклі. Зате мільйони, а не сотні виживуть. І не тільки скажуть спасибі, а й не підуть за контрреволюціонерами.