У даному випадку Шкловський з його берлінським епістолярієм ні до чого. Українській культурі ніколи не бракувало любовних тем, натомість гуска-душа на пару з аграрним серцем великої держави у ній завжди мерзли. Тож у книжках цього огляду хитка споруда сучукрліту намагається зберегти і міцний дах народної традиції, і двері у постмодерну гру сьогодення.
Бернардо Ачаґа. Мемуари корови. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017
З виходом цієї книжки сучасний український переклад вкотре відсвяткував заслужену перемогу. Майже одночасно з нашим знайомством із творчістю одного з найвидатніших баскських письменників сучасності надійшла новина про присудження премії за переклад його "Мемуарів корови", здійснений Ярославом Губаревим. Головна ідея твору – так само переможна, чи пак гуманна теорія про те, що попри своєрідний "фашизм" збоку людини – царя природи і вінця творіння – інші земні істоти мають право власного голосу. Наразі ані скривджені мурахи, ані столітні секвої, так само позбавлені такого права, а звичайна корова розповідає нам історію своєї батьківщини. При цьому вона, на відміну від людини, не пишається тим, що вона – корова, будучи незадоволена своєю ідентичністю і воліючи народитися котом чи конем. Що ж до мемуарів, то це спогади нашої героїні післявоєнного періоду про життя корів. У них вона доводить усьому світові, що їхня порода – це не м’ясо-молочні машини, які здатні лише їсти та спати. Насправді світ корови, за словами "авторки", багатий і неповторний. У книжці ми занурюємось в його дивовижні перипетії, знайомимось з різними персонажами, поволі та несподівано дізнаючись про історію, культуру та природу Країни Басків.
Оля Самійленко. Спогади снігової гуски. – К.: Каяла, 2017
З одного боку, роман американської професорки і дочки українських емігрантів ґрунтується на реальних подіях і спогадах її сім’ї про Голодомор, колективізацію, розкуркулення та заслання на Соловки, а з іншого, це феєрична еоппея в стилі народного сюрреалізму. Гоголь і Булгаков, Зощенко і Остап Вишня – саме по цій канві сатиричної фантасмагорії вишиває свою історію авторка оповіді. Від руйнування українського міфу Диканьки з приїздом Вакули в рідне село і залицяння до заміжньої Оксани, аж до одеських пригод в дусі Ільфа і Петрова на втечі у турецький контекст оповіді. По суті, навіть життя Оксани з Вакулою – це постійна втеча української гуски-душі, сполоханої комунальним гармидером, в екзотичні нетрі "нового" життя. У тому числі, з турком, наче новітня Роксолана, не кажучи вже про попередній порятунок з дітьми з Соловків, цього радянського Алькатрасу, про що любили слухати вже на еміграції реальні герої-прототипи цієї трагічної фантасмагорії.
Олексій Нікітін. Маджонг. – Х.: Фабула, 2017
Ця книжка давно вже стала класикою жанру, і ось тепер видана українською, не втративши від того "гостросюжетної" свіжості. Бестселери взагалі не старіють, а лише стають більш затребуваними у справжніх любителів такого "ігрового" та авантюрного чтива. Тож, за сюжетом, прийшло це диво до нас з китайського далеку, і популярним, як побачимо, стало давно, вибудовуючи цього разу не лише оповідь, але навіть життя і долю героїв. На чому, власне, й ґрунтується інтрига цього непересічного роману, в якому ще й місце Миколі Гоголю з його третім томом "Мертвих душ" знайшлося! "Як взагалі потрапила? Маджонг потрапив до них давно – років п’ятнадцять тому,- і вже ніхто не міг сказати напевно, звідкіля він узявся. Сонечка невиразно пригадувала, що обклеєну потертою зеленкуватою тканиною картонну коробку з ручкою і двома кістяними застібками вона купила на Сінному ринку, коли там ще можна було щось купити. Камені були брудними, тобто масними, і Сонечка запевняла всіх, що навіть випрала їх порошком "Лотос" у своїй старій посудомийній машині".
Михайло Драґан. Українські деревляні церкви. — Х.: Видавець Савчук О. О. – 2017
Вперше від 1937 року перевидане двотомне дослідження про дерев’яні церкви Галичини, зроблені у 1920–1930-ті роки – це, по суті, феноменальне явище для сучасної історії архітектури, історії та культури. По-перше, автор вкотре ставить питання про існування українського стилю у світовому зодчестві, по-друге, нагадує про велике значення церковної забудови того часу. З одного боку, зауважується, як невмолимо "гине оригінальна галузь українського народнього мистецтва – деревляне церковне будівництво". З іншого, автор нагадує, як шкодить традиційному мистецтву той самий "дух часу", за яким муроване будівництво "змітає навіть у глухих закутинах української національної території останні пам’ятки мистецького дорібку минулих віків". А все через те, що "народна" складова дерев’яного церковного будівництва виявляється представником всієї традиції, без врахування інших складників відповідного спектру національного історичного досвіду. Простежуючи ґенезу і розвиток форм дерев’яного будівництва (у другому, ілюстративному томі – близько 150 якісних фото церков) автор також застерігає від надмірного запобігання перед усім "народним". Адже за такого підходу все дерев’яне церковне будівництво незмінно виявляється "народним" і внаслідок цього традиція – позбавленою "професійної" складової. Не дивно, що це зауваження з часом виявилося пророчим у справі нищення радянською владою всього "непрофесійного", "народного", "традиційного" – залізним поступом пролетарської машини на галицьких теренах передвоєного часу.
Оксана Щирба. Стежка в долонях. – К.: Самміт-книга, 2017
Кожному з оповідань цієї збірки передує епіграф з відомих філософі давнього та нинішнього часу, але оповідь у них не холодна та аналітична, а пристрасна, щира, сердечна. Це справжня колекція образів з української народної історії – так, саме історії: стосунків людини зі світом та самим собою. Кохання і зрада, родина і робота, пам’ять і повернення до свого дитинства. Про джерела, мабуть, найбільше, адже саме там, в історіях про три колоски, які звучать контрастом до гіркої сатири на сьогоднішніх пихатих депутатів, причаїлися початки всього: долі, гріха, кохання. Як втримати найцінніше в долонях? Як зберегти шлях до щастя, який щоразу маліє у стежку, іноді збиваючись на манівці? Іноді допомагає втеча в дитинство, згадка про батьків, налаштування душевного камертону на первісні, правильні, істинні почуття. "Хочеться усі переглянути, знову пережити емоції дитинства, заплисти кораблем в бухту минулого, скупатися в її водах, засмакувати безтурботністю та щастям і повернутися з повним оберемком дитячої втіхи назад, у доросле, сповнене проблем і негараздів буденне життя", – мріють в одному з оповідань. Загалом майже в усіх історіях Оксани Щирби людину оберігають янголи і Провидіння, але іноді навіть вони не в силах протистояти Божій волі, коли чаша гріхів людських переповнюється. І все частіше ті самі ангели набувають вигляду звичайних людей, що трапляються героям на життєвій стежці – здебільшого жебраків чи хворих, у ставленні до яких перевіряються чесноти героїв: доброта, жертовність, милосердя.