Полковник медслужби Шудрак: "От зараз докурю, вип'ю чашку кави і знову - на операцію"
Ім'я: Анатолій Шудрак
Народився: 28.01.1968 в Хмельницькій області
B Головному військовому клінічному госпіталі Міноборони України трудиться більше 20 років — з 1993-го. До цього по закінченні факультету підготовки лікарів Військово-медичної академії служив в Прибалтиці.
Починав, що називається, з самих азів — з медслужби військової частини, був командиром операційно-перев'язувального взводу. Потім отримав призначення в Київ старшим ординатором хірургічного відділення Головного клінічного госпіталю. Працював і в інших відділеннях клініки.
З 2008-го — ведучий хірург госпіталю, а з 2010-го — головний хірург Міністерства оборони. Не кабінетний — практик.
Полковник медслужби Анатолій Шудрак вважає себе непублічним людиною. До журналістів ставиться насторожено. Розговорити його непросто. Відповідає коротко, односкладово. Попросив вимкнути диктофон.
— Анатолію Анатолійовичу, хотіли б почути щось про роботу ваших колег, але тільки без загальних фраз про професіоналізм, самовідданість, почуття обов'язку...
— Розумієте, те, про що ви питаєте, проявляється кожен день. Професіоналізм. Самовідданість. Самопожертва. Але вам подавай щось особливе. А тут, в госпіталі, сенсації щодня. Тільки лікарі про це не говорять. Вони чесно і сумлінно виконують свою роботу. Для них це покликання. А для когось — абстрактні слова.
— Добре. Яка найскладніша операція була після початку АТО? Якась неймовірна ситуація, яка вас, досвідченого хірурга, увігнала в ступор, а потім спонукала прийняти неординарне рішення, і це врятувало чиєсь життя...
— Такі часто-густо. Ну, припустимо: куля пройшла з одного боку черевної порожнини в іншу, пробивши і пошкодивши все, що тільки можна. А людина залишилася живою. Або інша ситуація — коли за допомогою сучасних технологій, без розрізів, лише через три маленьких дірочки віддалялися величезні осколки. Всяке буває.
— Коли виходить, відчуваєте задоволення?
— Ну, звичайно. А іноді виходиш з операційної і розумієш — не дивлячись ні на що, з такими найтяжчими травмами людина приречена. Різними людьми це сприймається по-різному...
— Ми бачили, з яким напруженням працюють хірурги — це якийсь нескінченний потік!
— Всі втомилися скажено. Ритм божевільний. Але по-іншому неможливо. Із зони АТО надходили десятки важко поранених, і ми майже перестали оперувати планових хворих. Крім онкології, дрібної планової хірургії по суті немає. Онкохворим не можна відмовляти в операції — через місяць-два буде вже пізно. Але те, що можна відкласти, відкладаємо. Госпіталь переповнений пораненими, постраждалими і навіть хворими. У нас тільки в психіатричному відділенні понад 200 осіб знаходиться.
— А зазвичай скільки?
— 30, ну 40... Пацієнтів із серйозними психічними відхиленнями там небагато. В основному, у людей різні реакції — депресії, наприклад. Уявіть собі, ми тут з ніг від втоми валимося. А вони там, на Сході, смерть бачили щодня, страждання, кров, муки, все що хочете... Нерви таких навантажень не витримують. Тому й зриви...
— У яких випадках хірурги залишають осколки в тілі поранених?
— Коли витягувати їх вкрай небезпечно через ушкодження якихось структур організму. Одна справа маленькі осколки всередині тулуба, а інше — нейрохірургічні поранення. Часом осколок краще не чіпати: спроба дістати його зв'язана з дуже високим ризиком. Великі намагаємося видаляти. Дрібні часто не чіпаємо. З досвіду Великої Вітчизняної знаємо — багато поранених жили з осколками роки і десятиліття.
— Чоловіки-медики — зрозуміло, їм сам Бог велів бути холоднокровними, витривалими. А жіноча стать як себе проявляє в бойових умовах?
— Жінки на передовій теж є. Це в основному середній медперсонал — медсестри, фельдшери, анестезистки. У польових госпіталях чимало жінок. Терапевти, інфекціоністки. Залишають сім'ї, дітей і їдуть туди, де потрібні.
— Буває, що залишила сім'ю на чоловіка, виїхала, а через два-три дні не витримала і повернулася?
— Таких випадків не знаю. Якщо їде, то рішення своє приймає усвідомлено, розуміючи, що там чекає.
— Чому ви категорично заперечували, щоб журналісти "Сегодня" побували на операції (куди ми все-таки потрапили)?
— Операційна — не театр. І не місце для журналістів.
— А зона АТО? А гарячі точки, куди преса теж їздить?
— Моя думка, що знімати операцію — не дуже правильно. Залиште це медикам.
— Напевно, траплялися у вашій практиці і курйози?
— В голові така каша, що не до курйозів. Ось зараз докурю, вип'ю чашку кави і знову — на операцію. Забувши про все, крім одного — щоб вона пройшла успішно.
— Віталій Андронатій, глава Військово-медичного департаменту Міноборони, на наше запитання, де відчуває себе популярніші, корисніше, відповів, що в зоні АТО (до речі, там його син, теж медик, отримав нещодавно дві контузії), але не серед паперів в службовому кабінеті. А ви?
— Кожен повинен займатися своєю справою. В зону АТО я поїхав, щоб в першу чергу визначити та зорієнтуватися, як треба вирішувати організаційні питання, яких виникає чимало. Там дуже багато чого зрозумів. Об'їздив польові шпиталі, мобільні групи. Побував у Дніпропетровську, Харкові, все побачив своїми очима, поспілкувався з людьми. Там немає дрібниць. Хочеш, щоб механізм працював, як годинник — треба все налагодити, розкласти на складові — від поранення і до виписки. Кожен етап повинен бути відпрацьований досконально. Це не те, чим займаємося в повсякденній діяльності в мирний час. Там війна. І значить, є нюанси.
— Розповідають, що серед тих, хто прибуває на побивку, зустрічаються люди, які під будь-яким приводом не хочуть вже повертатися в зону АТО...
— Такі є. А є ті, хто без ноги, без руки, але вимагають протез і знову готові їхати воювати. Своє призначення в сьогоднішніх умовах люди сприймають неоднаково.
— Як розглядати небажання повернутися? Краще залишити такого, ніж відправити, чи навпаки?
— Здоровий, значить, повинен служити. А виявили захворювання — звичайно, спишуть. Зараз із цим дуже строго. До мене маса людей звертається з проханням звільнити від служби.
— А ви?
— Не займаюся. Принципово.
— І якщо друзі-знайомі звертаються?
— Неважливо.
— Як відмовляєте? Що говорите?
— Що хочу нормально жити. І не хочу в тюрму.
— Спрацьовує?
— Спрацьовує.
— Гроші пропонують?
— Коли про такі речі говорять, це апріорі мається на увазі у вигляді подяки. У мене два сини. Одному 23, іншому 22. Закінчують медуніверситет, лікувальний факультет. І обидва абсолютно точно знають, що відмазувати від армії батько не буде...