Борис Ілліч: "Свій партквиток я не спалював - залишаюся комуністом". Фото: УНІАН
Ім'я: Борис Олійник
Народився: 22.10.1935 в с. Зачепилівка (Полтавська обл., Україна)
Сучасний український поет і політичний діяч. Автор Більше 40 книг поезії та публіцистики, що видавалися в Україні та в інших країнах. Поезія українського автора переводилася на російську, італійську, чеська, словацька, польська, сербохорватська, румунський та інші мови. Найбільш відомі його збірки – "Сива ластівка", "У дзеркалі слова", "Дума про місто". Деякі вірші були покладені на музику, наприклад – "Пісня про матір" ("Посіяла людям ...").
Очолював партійну організацію Спілки письменників України протягом 11 років. У 1990-1991 роках був членом ЦК КПРС.
- Борис Ілліч, ви тільки що відзначили своє 80-річчя. Підходячи до цієї дати, багато людей все частіше озираються на прожите і згадують свої ранні роки. Яким у вас було дитинство?
- Саме про раннє дитинство у мене найтепліші спогади. Тоді тато і мама були поруч, а ще мене опікали бабусі і тітоньки. До речі, батько трудився в районній газеті, і це відіграло головну роль у моєму виборі справи життя. На жаль, батька дуже скоро не стало – він згинув в роки війни, а похоронка знайшла нас тільки через сім років з того дня, як ми бачили його востаннє – на кінець літа 41-го. Тоді він допоміг нам евакуюватися: прилаштував нас в автоколону, а сам відправився в друкарню. Але евакуюватися з усіма нам не вдалося – наш караван нагнали фашистські танки, і ми потрапили в полон. Було дуже страшно. На щастя, від розправи нас врятувала моя зовнішність: мама казала, що в ранньому дитинстві я виглядав отаким білявим херувімчиком. Тому на обході офіцер-танкіст поплескав мене за щоку і наказав нас з мамою відпустити ...
На щастя, я благополучно пережив окупацію. А коли прийшло звільнення, я пішов до школи. І там, після перших уроків мови та літератури, відчув непереборну тягу до творчості і сам почав писати. Уявіть радість хлопчаки-п'ятикласника, коли він побачив в районній газеті "Ленінський шлях" свій вірш! З того радісного дня я став постійним автором газети, а після закінчення школи – студентом факультету журналістики Київського державного університету.
- Чим вам запам'яталися студентські роки?
- Я дуже старанно вчився, без сну сидів над зошитових листом, шукав у студентській масі однодумців, носив вірші в редакції газет і журналів і з нетерпінням чекав їх публікації ... Це був прекрасний час – країна піднімалася з руїн, настало покоління юних обдарувань, прозваних згодом "шістдесятниками". Всі були окриленими відкрилися горизонтами, сміливо бралися за перо, створювали гідні часу твори. Згадайте, скільки гідних імен подарувало той час. Особисто на мене величезний вплив зробили Олесь Гончар і Микола Бажан, а Володимир Сосюра особисто рекомендував мене до Спілки письменників СРСР.
- Як ви вважаєте, чим був мотивований такий підйом тодішньої літературного життя?
- Всі процеси в суспільстві взаємопов'язані. У той час у нашій країні панував емоційний підйом – народ-переможець відновлював міста і заводи, мріяв про світле майбутнє. Цей настрій знайшов своє відображення і в мистецтві, і в літературі. Україна швидко залікувала рани війни, зміцніла економічно і духовно, і вже до середини 80-х років вона займала почесне 20 місце у світовому рейтингу найбільш розвинених країн світу.
- Борисе Іллічу, в одній з анотацій до вашої книзі сказано приблизно наступне: "Він і в ХХІ століття увійшов з партквитком, не розлучаючись з комуністичними ідеалами". Ви досі вірні своїм переконанням?
- Так, все своє життя я був комуністом їм і залишаюся – я пройшов шлях від піонера до члена ЦК КПРС. Більше того, я не розлучався з партією навіть у найважчі роки, не виходив з неї, чи не спалював партквиток. Все тому, що вважаю комунізм найпередовіший, людинолюбної ідеологією. Звичайно, в нашій історії було чимало драматичних, а часом і трагічних моментів. І само собою, в усі часи знаходилися люди, які шукали, де їм ситніше, де прибутковіше, де побільше привілеїв. Але в цілому Комуністична партія Радянського Союзу була здоровим, життєдіяльним організмом – вона змогла мобілізувати народні маси на подвиг і праця.
- Володимир Маяковський у вірші "Додому" писав: "Я хочу, щоб до багнета прирівняли перо". Ви згодні з його думкою, що слово – це теж зброя?
- Пошук справедливості, прагнення захищати людей вимагає твердого характеру і надійного зброї. Для нас, літераторів, такою зброєю є перо. І воно, як і всяка зброя, повинно завжди бути готовим до бою. Так уже склалося, що в силу свого характеру, світогляду і часто службового становища я нерідко бував в ситуаціях, коли перо доводилося використовувати саме як багнет. Наприклад, я в числі перших прибув на місце Чорнобильської катастрофи і в репортажах і статтях намагався зрозуміти, чому так сталося, щоб у майбутньому не повторилася біда. В якості заступника голови Ради національностей Верховної Ради СРСР я побував у багатьох гарячих точках, наприклад на Північному Кавказі – в надії допомогти розібратися в міжетнічних конфліктах, через що навіть побував там в заручниках! Ті ж почуття і борг привели мене на Балкани, охоплені вогнем громадянської війни, – я не міг сидіти склавши руки. Хто б міг подумати, що в цій черзі гарячих точок буде місце і для України ...
- Розкажіть, як вам зараз працюється, які задуми зріють? З яким настроєм ви відзначили своє 80-річчя?
- Мушу зізнатися, не таким мені колись бачилося майбутнє, яке вже стало справжнім. Мені дуже гірко від всього, що відбувається, але я вірю, що дуже скоро народ отямиться і знайде шляхи вирішення всіх проблем. А що стосується творчості, в Стародавньому Римі народилася така приказка: "Коли говорять гармати, музи мовчать". Так от я вважаю, що в наш час має бути все навпаки: художники не повинні мовчати, зараз саме час прокинутися. Література, мистецтво, культура повинні заткнути жерла гармат. Тому працюю, незважаючи ні на що!