42-річний артист. Піти в музичну школу його попросила мама - улюблениця Брежнєва Галина Чорна / Фото: Олександр Яремчук
- Петре, сьогодні ви вперше виступите з концертом на головному майданчику країни (Палац "Україна", квитки 50-400 грн). Довго готувалися до цього?
- Так, можна сказати, що до цього сольника я йшов 22 роки. Звичайно, мені не вистачило б грошей, щоб орендувати такий великий зал – мені пощастило, що його керівництво пішло мені назустріч. Я, до речі, звертався до нього за допомогою і раніше, але, напевно, через те, що я циган, всі розцінки були за циганським прейскурантом – у 10 разів дорожче (сміється). Може, були якісь побоювання: адже коли циган просить про концерт, всі чекають, що вийде хтось чорнявенький, пострибає трохи, поспіває... А я, між іншим, 24 роки навчався. Я – професійний піаніст, закінчив музичну спецшколу для обдарованих дітей імені Лисенка, Київську консерваторію, ГІТІС. Після цього шоу-бізнес для мене став дуже несправедливою річчю: повний нездара при вдалому збігу обставин за день може стати кумиром мільйонів, а талант, який працює все життя, не досягає майже нічого. Мене часто запитують: "Петя, чому тебе немає в телевізорі?". А я не знаю відповіді на це запитання. За кордоном мої пісні дуже відомі, а у нас усе складніше. Може, від мене чекають якихось фішок, але я не буду їх шукати: я вже сам по собі фішка.
- У дитинстві ви відчували до себе якесь особливе ставлення?
- Звичайно, мене часто дражнили: "О, циган-молдаван йде". Але мене це тільки гартувало і вже тим більше не заважало на шкільних концертах виступати у вишиванці. Адже головне не те, сміються над тобою чи ні, а як ти сам до цього ставишся. А блохи, як кажуть, і здорову собаку можуть закусати. Мені було все одно, я хотів одного: вивчитися і стати грамотним музикантом, як просила моя мама Галина Чорна. Вона говорила мені, що при її високому статусі (а вона, між іншим, була однією з улюблених співачок Брежнєва!) їй не вистачало тільки грамотності.
- Розкажіть детальніше про свою співпрацю з популярними виконавцями – Леонтьєвим, Аллегровою...
- Я родом із сім'ї артистів, бо музикою почав займатися рано: вже у вісім років видавав такі імпровізації на фортепіано, що слухачі були в шоці! А коли підріс, під час шкільних канікул їздив на так звані п'ятаки – тусовки, де збиралися музиканти-фірмачі з усього Союзу. Один із таких п'ятаків проходив у Сочі. Перед поїздкою туди я вчив по касетах всі програми популярних артистів, тих же Леонтьєва, Аллегрової. Навіщо? А от уявіть: ти приїжджаєш на п'ятак, а там чийсь директор терміново шукає заміну гітаристу або клавішнику, який загуляв на курорті. Перший, до кого я потрапив таким чином, був Сашко Буйнов: з ним я відразу поїхав у тур на 15 концертів. Мені було 17 років. Пам'ятаю, ще довге волосся було... До речі, мені одному в школі його дозволяли носити і це, незважаючи на те, що я був комсоргом класу (сміється): я просто набрехав директору школи, що циганам не можна стригтися. Так ось, саме після гастролей із Буйновим про мене дізналися в Москві. А в Сочі я ще підробляв клавішником у Григорія Лепса, коли він ще співав у ресторані. До речі, за такі корпоративи, яких наприкінці існування СРСР майже не було, могли термін дати, тому ризик був великий.
- І який дохід приносили такі підробки?
- Нереальні у ті часи гроші: 100-150 доларів за концерт! Але навіть незважаючи на це, я не можу назвати себе багатою людиною. Ну який я заможний артист, якщо у мене досі за квартиру не виплачений кредит, а машину я викупив тільки місяць тому?
- А перед ким з можновладців доводилося виступати?
- Та перед всіма, напевно. "Чорним золотом України" мене назвав Леонід Кучма, а потім це прізвисько пішло в народ. До речі, якщо говорити про колишню владу, то мені було смішно бачити, що по телевізору показували розкіш тільки трьох будинків (маються на увазі візити журналістів до будинку Януковича, Пшонки, Захарченка, які втекли торік. – Авт.). Адже якщо викривати, то вже всіх, а не вибірково! А замість цього в пресі і соцмережах досі мусолять, як загинув Вітя Янукович: хтось подробиці шукає, хтось радіє. Це, до речі, для мене взагалі дикість – радіти чужій смерті! Ми з ним були знайомі завдяки спільному захопленню більярдом. Він нормальним хлопцем був, без всяких там понтів. Не можу сказати, що дружив з ним, тому що намагаюся дружити з людьми свого кола. А то є такі депутати, які запрошують тебе на свої дні народження як друга, щоб не платити гонорар, а ти їм потім співаєш пів-вечора безкоштовно (сміється).
- Яку участь ви зараз берете в житті країни?
- Я кілька разів їздив у зону АТО. До речі, там зараз воює чимало циган. Я був у Маріуполі та інших прифронтових містах, щоб вибрати талановитих дітей для участі у фестивалі "Діти-квіти": заради цього на чотири дні обидві сторони зробили нам "зелений коридор"! За цей час я побачив там лише одного депутата Ради, а шкода: якби кожен, хто сидить у Верховній Раді, приїжджав на Схід і на місці шукав варіанти вирішення ситуації, все могло б бути по-іншому.
- Ваша дружина Діана керує вашим ансамблем. Як ви познайомилися?
- Я одружився у 21 рік, для нас, циганів, це досить пізно. Мій тато, наприклад, одружився на мамі в 16 років, і вона вже була його третьою дружиною. Діану я зустрів у Сочі, де вона працювала у вар'єте. У вечір нашого знайомства вона виконувала індійський танець, а мені так подобалися актриси в індійських фільмах... Словом, відразу ж після її виступу я рвонув за нею в гримерку з освідченням: "Серце! Я тебе все життя чекав і вже кохаю!". Вона, звичайно, була в шоці, але сказала, щоб я просив дозволу у її батьків. О шостій ранку я вже був біля них! І тут виявилося, що Діана – донька маминої подруги, і її бачили моєю дружиною за багато років до цього. "Знайшов таки, не вберегли доньку", – пожартував тоді мій майбутній тесть. З тих пір ми з Діаною не розлучаємося; нашому синові Жану 14 років.
- Як ви ставитеся до фільмів, які знімають про ваш народ?
- Дивлячись яких. Я дуже люблю великий фільм Еміля Лотяну "Табір іде в небо", а ось на Еміра Кустурицю, який у своїй картині "Час циган" нас на весь світ дурнями виставив, дуже ображений. Я, до речі, запитав у нього, чому він це зробив. "Якби ти про євреїв такий фільм зняв, тебе б уже давно відправили під суд", – говорив я йому, коли він приїжджав у Київ. – "Скільки років ми відмиваємось від цих дурних і неправдивих кліше, а ти їх нам все одно приписуєш! Ну не вийде без сорочки до жінки справжній циган, а в тебе він майже голий у картині!". Я йому навіть погрожував, мовляв, якщо ще раз таке про циган знімеш, більше можеш не приїжджати в нашу країну, бо назад не виїдеш. Він потім вибачався, казав, що був неправий.
- Який найдорожчий подарунок ви отримували від шанувальників?
- Один генерал подарував мені коня, на ньому зараз мій син їздить. Але найдорожчий подарунок у нашій сім'ї – вищий військовий орден з шістьма діамантами, який Дмитро Устінов (маршал Радянського Союзу, міністр оборони СРСР і член Політбюро. – Авт.) подарував моїй мамі. На урядовому концерті він сам зняв із себе нагороду і віддав мамі. Я потім дізнався, що йому за ніч зробили нову.