Коли я став кореспондентом новин "Сьогодні", я сам почав шукати війну. Шукати і показувати глядачам. Зйомки на передовій важко з чимось порівняти. Там все інакше. Свої правила і свої закони. І порушивши їх, можна загинути.
2019 рік, 5 квітня. Мій день народження. Зйомка на передовій біля Павлополя. Тоді ми з оператором і військовими потрапили під сильний обстріл. Я не знаю, чи ведуть інші воєнкори своєрідний рейтинг обстрілів, під які потрапляли. Я – вів. І це був – найстрашніший. В результаті обстрілу загорілося поле. Військові почали гасити пожежу. Земля, вода, лопати. Звична справа на фронті. Ми це знімаємо. І в одну секунду з усіх боків починає стріляти. Гранати, кулі. Окупанти чекали. "Лягай…Повзи…Біжи!"… До укриття метрів сто. Сто метрів, які розділяли нас між життям та смертю. Смерть тоді програла. Я повернувся додому. Написав сюжет. І відзначив одразу два своїх Дня народження.
24 лютого цього року я прокинувся від потужних вибухів. Як і багато хто з вас. Війна цього разу постукала у вікна жителів усієї країни. Мені допомагала робота. Страху не було. Майже. Єдиний страх, що мені доведеться їхати з міста, яке я люблю. В якому народився і виріс. Я продовжував працювати. Говорити про трагедію Маріуполя. Потім не стало світла. А разом з цим води, опалення і зв’язку. Місто в облозі, виїхати все складніше. Гуманітарна катастрофа. Окупанти вбивали моє місто у мене на очах. Воно поранене, а я поряд. І нічого не можу зробити. Я не можу вилікувати його рани. 3-5-7 ефірів на день. Національний марафон, іномовлення FreeDom. Найбільші міжнародні канали. Я розповідав і розповідаю світові про трагедію Маріуполя.
Урешті мені довелося зробити той важкий крок, якого я найбільше боявся. Крок, який віддалив мене від Маріуполя.
Аби далі працювати і розповідати про місто біля моря, яке нищать російські військові. Яке сегодня героїчно боронять наші сталеві захисники.
Мені соромно, що я залишив його, втік. Але я чекаю можливості повернутися.
Вірю в український Маріуполь. І нашу з ним теплу зустріч на березі Азова. І, звісно, я і далі працюю. І не лише в інформаційному полі.
Ми разом з іншими маріупольцями допомагаємо тим, хто вирвався з окупованого міста: їжа, речі, медикаменти, житло. Ми евакуйовували людей. Поки в нас окупанти не відібрали усі автобуси і не захопили у заручники водіїв-волонтерів.
Мій друг, який вивозив людей, досі лишаєтся в полоні бойовиків. Боротьба триває. У кожного своя.
Але мета єдина. Перемогти!