Є чудова книга, яка останнім часом стала для мене настільною. "Анабазис" називається (повернення до бази, мовою сучасності – перезавантаження). Автор – Ксенофонт, блоґер 427 року до Р.Х. У ній ідеться про втілення мрії 10 тисяч еллінів щодо повернення на батьківщину, які з власної ініціативи опинилися в скрутному становищі, між Тигром та Євфратом. Не без допомоги зрадників абсолютно всі їхні керманичі, зваблені на перемовини, були перебиті персами. Вороги сподівалися, що вранці греки, що залишилися без поводирів, здадуться. Утім, у буквальному сенсі слова проридавши півночі, під ранок елліни… провели вибори і, замінивши убитих командирів, вирушили додому. І прийшли.
Українці після втрати керманичів минулого уже двічі проводили вибори. Однак, незважаючи на бажання перезавантаження системи, шлях до майбутнього учасників Анабазису-2015, схоже, навіть не розпочався. Більше того, через рік після виборів Петра Порошенка президентом України хіба що любі та нелюбі друзі, а ще ледачі не метають каміння в його бік. Днями екс-керманич Леонід Кравчук на пряме запитання, чи став Порошенко президентом всієї України, чи об`єднав він націю, дав відверту відповідь: ні, не став, ні, не об`єднав. Сам Порошенко на всі закиди відповів у інтерв’ю з Ольгою Герасим`юк. Однак, попри впевнену аргументацію Петра Олексійовича та його очевидне пишання тим, що він є єдиним із президентів України, хто взагалі не втручається у роботу парламенту, який, крім зовнішньої політики та обороноздатності, і несе левову частку відповідальності за все в країні, питання і виклики для нинішнього президента залишаються.
Не можна сказати, що всі шанси на справжнє перезавантаження України змарновано. Проблеми, не тільки президента, а всіх трьох наших китів влади – з парламентом та урядом включно – в дещо іншій площині. Коли ситуація розвивається самочинно, не можна втілювати в життя ніякий план, не зробивши послідовних кроків.
Крок перший. Праґматизм замість романтизму. Найважливіше слово зі словника, потрібне на теперішній момент, вжив публіцист Сергій Петрик, і це слово "праґматизм".
Праґматизм у підході до роботи орґанізму держави – це той підхід, який має замінити нині домінуючий романтизм постреволюційної доби, для якого характерні призначення з числа друзів по партіям та інтересам і просто модних імпортних діячів. Якщо цей управлінський романтизм залишиться, ми точно не втілимо українську мрію: ми розчаруємося в ній навіки. Але якщо озброїмося праґматизмом у добу кризи в усьому, обов’язково досягнемо успіху. Однак першим приклад має явити Петро Порошенко.
Крок другий. Президент , а з ним, як мінімум і уряд, має припинити говорити те, що приємно чути частині електорату – про абстрактне євроінтеґроване майбутнє – і натоміть розпочати втілювати план про втілення майбутнього України на основі розв’язання вузлів конкретної зовнішньополітичної ситуації для всіх своїх громадян.
Не можна побудувати успішного майбутнього України поза зовнішньополітичним контекстом чи ігноруючи його. І якщо правда, що у нас парламентсько-президентський устрій, то правда також і в тому, що левова доля відповідальності за зовнішньополітичну ситуацію лежить у такому випадку якраз на Петрі Олексійовичу. Порошенко робить для вирівнювання зовнішньої політики багато, але не все. Зокрема, він має чітко і тонко реагувати на будь-які зміни зовнішньополітичної погоди, якими зараз є, приміром, стишення проукраїнського ажіотажу на Заході та фактично повна відсутність дипломатичного діалогу з країною, яку наш парламент уже устиг оголосити аґресором. Якщо у нас з сусідою розбрат, то щоразу зустрічатися навіть не з ним, а з його далеким родичем аж на сусідній вулиці – це все одно, що зовсім не зустрічатися (вирішувати питання Донбасу, хай навіть на папері, потрібно в Києві чи Москві, ніяк не в Мінську).
Крок третій. Виходячи з вище сказаного, Петро Порошенко у своїх діях та спічах має озброїтися не тільки праґматизмом, а ще й непоказною людяністю . Людяність передбачає вболівання за конкретні долі нині ще живих людей, а не просторікування про майбутні щасливі покоління як такі. Якщо наш кращий генофонд – а це герої, які не вмирають лише в піснях та леґендах – загине у Східній кампанії на Донбасі, то немає сенсу говорити про щастя світлого майбутнього наступних поколінь: вони не народяться, бо їх уже не буде кому народжувати.
Крок четвертий випливає з попереднього. Він означає паралельний, а не одноколійний, як зараз, рух у зовнішній політиці та дипломатії. Президент має зробити дві речі. Виголосити ультиматум Заходу (замість нього це вже почала робити анґлійська королева) та налагодити , хоча б на рівні особистого листування (якщо йому ніколи, ми, блоґери, згодні допомогти), більш конструктивний діалог із Російською Федерацією загалом та Володимиром Путіним зокрема.
Зараз потрібна гнучка і водночас дещо цинічна (слово "цинік" означає собаку, вірного, але часом шаленого до безумства й жорстокості слугу) дипломатія, втілювати яку має почати Президент, і до цього ж процесу має долучитися прем’єр-міністр і парламентська більшість. Заходу в таємних перемовинах потрібно сказати просто і прозоро: доки ви відтерміновуєте наше входження в європейський контекст, втрати України з урахуванням Криму уже сягають 20% населення, решта ж 80% живуть у постійному страху щодо невизначеного майбутнього та російської аґресії. Отож, у нас, на жаль, немає вибору: або ви негайно допомагаєте розрулити ситуацію на нашому Сході – байдуже, військовим чи дипломатичним чином, але за добу – або під осінь російські ракети стоятимуть за кілька кілометрів від ваших теренів, адже, панове, своєю бездіяльністю ви, по суті, самі штовхаєте нас в обійми ворога. Порошенко має здійснити аналогічні кроки і в бік російського сходу. Навіть у разі, якщо від Кремля досі нічого, крім примарної участі в Мінських угодах, конструктивного не чути, потрібно шукати шляхи для такого діалогу. Навіть не заради миру, заради мінімізації військових жертв, які і так зашкалюють.
Крок п’ятий. Негайний мир на Донбасі. Унаслідку кроку №4 мир на Донбасі, головну з передумов обрання (інакше войовничий пронатовський Анатолій Гриценко, мабуть, з огляду на те, як почали розвиватися події після травня минулого року, пасував би зараз більше) президентом України, Порошенко втілить одним розчерком пера або за один тиждень спільної з НАТО повітряно-десантної операції.
Крок шостий. Тільки після розв’язання зовнішньополітичного Гордієвого вузла можна предметно говорити про ефективність кроків внутрішньої політики, найпершим з яких має стати ініційована Порошенком угода про спільні дії трьох гілок влади – президентської, парламентської та уряду. Угода має передбачати на кризовий період усунення конфліктності партійно-політичної та боротьби за владу як такої (можливо, заради нації, потрібно відмовитися від виборів як таких на п’ять-десять років зализування ран), прощення всіх в Україні, хто виявить конструктивне бажання працювати заради майбутнього. В угоді має бути прописане, а згодом і втілене публічно та практично положення про покарання – як антаґоністів по політикуму, так і теперішніх побратимів – у разі не дотримання умов угоди чи зради інтересів України, прероґативними з-поміж яких слід вважати збереження генофонду нації та забезпечення його добробуту, а отже соціального захисту в тому числі, а не "фас" від натовпу.
Крок сьомий. Після подібної угоди можна братися за конкретне та довгострокове орієнтування усієї економіки країни та її внутрішньої політики на один із обраних векторів : або євроінтеграцію, або інтеґрацію до лав войовничого блоку російських народів – у залежності від того, яких ефективних ґарантій і яких реальних союзників вдасться залучити, впроваджуючи крок №4.
За Порошенком, це вже не його компетенція, але все одно тільки після цього можна говорити про впровадження реформ . Одні з них, безумовно, будуть стандартного, загальносвітового штибу, інші доведеться модифікувати під українську дійсність, але це все одно будуть ефективні для нас реформи – хай навіть незрозумілі східніше, а чи західніше від нас. Тоді тільки можна здійснювати прозору й економічно обґрунтовану приватизацію в Україні . А може, паралельно, президенту доведеться дати відповідне доручення уряду і поміркувати, що з не розваленого ще можна врятувати, провівши навпаки – націоналізацію.
Крок восьмий. Президент має видати відповідний указ (аналогічні мають, скажімо, Південна Корея та США) та ініціювати запровадження в Україні Державної капеланської служби (відповідний закон має підготувати парламент), до якої мають увійти як священники-душпастирі всіх конфесій, так і психологи. Потреба у такій службі уже перманентна: повоєнний синдром впливатиме на мораль та духовне здоров`я кількох поколінь. Крім того, практична потреба запровадження інституції капеланської служби – це не тільки вимога військової та шпитальної галузей, а, за прикладом світової спільноти, це ефективний інститут в середовищі освітян, в спортклубах і навіть у компаніях та на підприємствах. Держкапеланслужба – це довгостроковий механізм ефективного оздоровлення нації і під час миру, і в добу війни.
Крок дев` ятий і останній. Особисті президентські ініціативи, хоча б дорадчого характеру, мають предметно і прагматично торкнутися зрештою історичної науки України та освіти . З цього, власне, потрібно було починати ще Леонідові Кравчукові. На мій погляд, саме пущення на самоплин та фактична занедбаність історичної науки в Україні спричинили, а тепер і підтримують вогонь східного конфлікту. Мають бути раз і назавжди усунені протиріччя в трактуванні української історії й видані толерантні, гнучкі, а не ідеологічні в той чи інший бік підручники з історії України . Тема війни з фашистами та комуністами має бути в них прописана абсолютно без емоцій і вигуків штибу "Ганьба" – так, як це вже було зроблено на парламентській трибуні за ініціативи Порошенка 8 травня 2015 року. Треба віддати належне історії, пам’ятаючи, що вона не повинна впливати і, головне, провокувати сьогодення. Історію наших днів можна писати якою завгодно, але її написання не має впливати на події, які відбулися раніше, до новітнього часу. Те саме щодо подій минулого: не вони мають трактувати сьогодення.