- За останні 50 років в Україні зроблено 32 мільйони абортів. Кожен четвертий аборт в світі – наш.
З медіаповідомлень трирічної давнини
- Ти знаєш, що це батьки вчать своїх пташенят співати?
Харукі Муракамі, "Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі"
Двері в літо у нас відкриваються досить важливим святом, яке, крім фахівців із місцевих рад, окремих матусь, дітей та вчителів у широкому сенсі слова як кандидат на "масові гуляння" як правило ігнорується – Міжнародний День захисту дітей. Ключова подія дня – хіба що статистика народжуваності, ключове поняття – хіба що слово "заходи". Останніх – справді буває з року в рік по країні багато, з регіонально кучерявими за національною стилістикою назвами.Однак саме свято, як не розкручуй у медіа, проходить мляво, поступаючись не тільки традиційним – штибу "Першотравня", а навіть місцевим Дням вишиванки.
Причина слабкої популярності гідного свята – мало зрозуміла, однак назагал досить логічна. По-перше, День захисту дітей співпадає з украй напруженим, ледь не стаханівським графіком іспитів та заліків наших чад, а ще – відповідними "сесіями" сімейних та шкільних приготувань до випускних/вступних. По-друге, для дітей це свято – малоцікаве, всі вони, навіть найменші в теперішню епоху "дітей індиго" прагнуть швидше вирости і відсвяткувати вже "дорослі" свята. Третя причина – в ефекті початку літа, яке розхолоджує мізки і в цілому сприймається на тлі зимових комунальних і температурних лих як суцільне і майже чотиримісячне свято. Четверта причина відносної "немодності" "захисту дітей" зачаєна в нас-дорослих: у добу терактів та воєн, хочеться, звісно, думати про належний захист дитини, та водночас захисту практично потребують будь-хто та будь-які царини нашого життя – і діти, і батьки, й держава, і взагалі всі цінності, досі плекані.
Таким чином корінь відносної "прохолодності" напою сьогоднішнього свята – зовсім не людський цинізм чи нестача свідомості, як можна було б гадати, а радше батьківський прагматизм. Коли, сидячи біля екрану телевізора і переглядаючи черговий репортаж про розмаїті бублики,кульки та віночки офіціозу, сердечно організованого місцевою радою для громади, ти сердито спльовуєш і кажеш: "Та краще б вони гроші на дитячий одяг/майданчик виділили, а не на шоу!" чи просто мрієш про достоту, а не на папері безкоштовну(безхабарну) державну освіту.
Правда в тому, що згадуючи, приймаючи і святкуючи (а отже думаючи про їхнє майбуття) День захисту дітей ти чудово розумієш, що передиваєш дежавю подібного опікування. Для кожної з епох колишніх нас-дітей подібні зусилля означали захист від різних на тоді ключових проблем. Для дітей війни й епохи Голодомору головним заходом дитинства були слова "хліб" або "колосок", адже тоді йшлося дитині вижити фізично. Для дітей з доби 50-60-х – передумова мінімального комфорту і захищеності індивіда це вже був суп щоранку та чистий одяг не з чужого плеча до школи. Для 70-х – здатність разом із батьками замешкати в новій будівлі з червоної цегли і перша ковбаса за 2.20 до столу. У дітей 70-х – коричнева або синя московського штибу шкільна форма, а діток-вісімдесятників – свобода слова, можливість засвітитися в тусівці в моднячих джинсах.
Тощо, тощо, тощо. Аж до теперішніх ознак "нормальних умов виховання" – здатність регулярного оновлення кібер-парку в одних, можливість не заночувати на теплотрасах – для дітей іншої касти. Мова про матеріальні речі – їхню доступність або відсутність – у нас і наших дідусів та в дитинства наших дітей. Причому страхи, небезпеки та перестороги дитинств також бували різними. Якось дідусь розповів мені про вбивство молодої вчительки, яке трапилося на містку, яким я проходив регулярно. Воно сталося ще в часи дитинства моєї мами, але цей моторошний факт переслідував мене аж до останнього дзвоника школи. Уявити маніяка, збоченця-педофіла чи те, що дітей можуть продати в рабство або на органи – норма щоденного телеефіру. Тоді як у сиву давнину наших персональних дитинств такі оповіді виглядали б як казкові міфи про титанів, чи принаймні одразу ж і на роки поспіль збурювали б і змушували б до активних "перестраховочних" самооборонних дій цілі батьківські суспільства.
Сказати, що сучасна українська дитина – слабко захищена (державою, школою, родиною) – це все одно що нічого не мовити. Насправді небезпеки чигають наших дітей на кожному кроці. Іноді застаючи теперішнє українське дитинство там, де воно мало б бути найбільш захищеним – у власній родині. Та найголовніше, що наших дітей потрібно захищати тепер і від самих себе – особливо, коли вони перебувають не вдома або у віртуальній мережі. Утім, пам’ятаючи про небезпеки, яких для теперішніх приблизно 7,5 українських дітей просто не перерахувати, варто усвідомлювати, що все ж таки безпека дитини – штука пропорційна не вертикальним, а передовсім горизонтальним зусиллям. Держава і суспільство як такі спроможні нашвидкуруч через ефір медіа та засобами поліції й медицини організувати відносно комфортні, відносно безпечні умови для дитини (цього року планується народження 400 тисячіз жовто-блакитною "пропискою"). Однак всі ці суспільні заходи нічого не визначатимуть, якщо… ми самі, і передовсім самі, не розпочнемо активний захист дитинства. Мається на увазі не мордобій, влаштований татком А. таткові Б. за те, зо малюк Б. смикнув за косу доньку громадянина А. Мова про активне плекання – засобами передовсім обох батьків – інтелектуально і духовно повноцінного мікроклімату у кожній із українських родин. Мова не тільки про дітей, генетично наших. Мається на увазі також сердечне ставлення до тих, хто через певні обставини опинився за бортом повноцінних родин. Я вірю, що акції з усиновленням і опікою дітей – це все ж таки не винятково спосіб заробити на долях і "пособіях", а мода, яка не має минати в Україні ніколи. У нас 25% подружніх пар – до речі, безплідні…
Та передовсім необхідно подбати про повноцінність батьківської опіки саме у власних родинах. Не гніт, опіка. Перший передбачає залізну дисципліну, напам`ять про яку дитина навіть виглядаючи певний час обов’язково повстане й помститься. Друга передбачає все ж таки вникання в те, що відбувається насправді з кожним із наших дітей. Найбільша гарантія реального їх захисту – захистити їх від них і від нас самих та будь-яких негативних тенденцій, часом продукованих у наших власних родинах: від алкоголізму до націоналізму.
Між правилами суворої сімейної дисципліни з їх батогом та коржиком та правилом від нобелівського лауреата Йосипа Бродського: "Балуйте власних дітей, панове, балуйте – тому що ніколи не знаєш, що очікує їх попереду" важко знайти золоту середину. Однак потрібно спробувати досягнути цього балансу.
Іще дещо. Якось я запитував донеччанку Наталю, що найбільше вразило її за останні три роки. "День і мить, коли я побачила дитячі мертві тіла. Їх насправді набагато більше на цій землі, ніж прийнято вважати", – була відповідь. Справді, в Україні дитяча смертність навіть без статистики пані Наталі вважається у 2, 7 рази вища, ніж у Європі. 90% дітей хворі, лише 20% вагітних здорові і тільки 30% новонароджених не мають відхилень у стані здоров'я, ми займаємо перше місце у світі по дитячому алкоголізму. Останнє не через доступність алкоголю, який заборонено продавати дітям з-за прилавка. А мабуть, через культ алкоголебезпечності, підтримуваний нашими застіллями та кіноіндустрією. Над ним варто задуматися. Над багато чим, що стосується наших дітей.