У житті нічого ніколи не відбувається випадково і просто так. Це я давно зрозуміла. Доля на життєвому шляху весь час розставляє маячки – будь то події чи зустрічі. Як орієнтири. Щоб не звернути з шляху, не заблукати.
Черговим таким маячком для мене став День Перемоги. Ні, не той, навколо якого кипіли пристрасті – як відзначати, коли відзначати, що прикріпити до грудей – георгіївську стрічку або мак, а справжнє і простє, людськє таке свято. І було воно не в Москві, і не в Києві, а в Берліні.
Так сталося, що 70-річчя Перемоги ми з родиною зустріли в Берліні. У місті, де ця сама перемога відбулася. У місті, яке в Німеччині найбільш постраждало і фізично, і морально.
Моя фантазія яскравими фарбами відтворювала картини військового травня 45-го. Зруйнований Берлін, Рейхстаг, над яким щойно поставили червоний прапор Перемоги і оголосили про повну капітуляцію Німеччини. Бранденбурзькі ворота, вцілілі і які підносяться серед руїн... Тут кожен камінчик бруківки – історична цінність, і міг би розповісти багато про що. Про те, як зароджувався нацизм, як по цій самій площі марширували, сподіваючись на підкорення світу. Про те, як тут же ганебно були повалені ці амбіції...
На цьому місці свою спільну Перемогу над фашизмом святкували солдати Радянської Армії і війська союзників. Разом, не ділячи перемогу на частини.
70-ий день Перемоги теж відзначали разом. Нам так приємно було бачити море людей, які приїхали сюди з усіх куточків Німеччини і не тільки. Росіяни, українці, білоруси. Без політики, без зобов'язалівки, до якої ми звикли зі шкільних років, несли квіти до меморіалу полеглим радянським воїнам. По дорозі від Рейхстагу до меморіалу – парк. Йде по парку натовп людей і співає "Катюшу". У загальному хорі помітні голоси співаючих ламаною російською. А у мене сльози нестримно котяться по щоках.
Нескінченне людське море, і море квітів. Букети найпростіші і від того найщиріші – бузок і тюльпани. Їх несуть і несуть до пам'ятника. І проливний дощ нікому не перешкода.
Дуже багато молоді. Дуже багато сімей з дітьми! Люди говорять російською, українською, німецькою.
Ось літня німецька пара веде внучку – дівчинку років п'яти з тоненькими кісками-ниточками – до пам'ятника полеглим радянським воїнам. У дівчинки в руках тюльпанчикі.
А ось натовп несе назустріч один одному двох мужиків. Один в біло-червоному спортивному костюмі з написом "Росія", а в іншого костюм жовто-блакитний і напис – "Україна". Вони один одному тиснуть руки і разом ідуть фотографуватися на фоні солдата-визволителя.
Спільного для всіх.
Біля самого меморіалу немолоді вже німецькі жінки розтягнули величезний транспарант блакитного кольору. На ньому німецькою написано: "Велике дякую радянському солдату за мир!"
З різних місць, з різних осіб, як з маленьких частинок мозаїки, складається день. Біля музею жертвам фашизму помічаємо команду байкерів з Білорусі. І тут же – група туристів з Італії. І ще дуже багато людей. Весь центр Берліна – суцільне свято.
Німці вміють цінувати мир. Занадто дорогою ціною він їм дістався. Майже весь Берлін був зруйнований, а потім його відновлювали буквально по цеглинці.
Але найглибша рана німців – це, безперечно, фашизм і нацизм.
Тут цінують кожен символ історії. Коректно, але дуже повчально. Щоб надалі не допустити помилок минулого. Тут багато що нагадує жахи часів нацистів. І меморіал жертвам Голокосту, і музей жертвам фашизму. І маленькі таблички-плиточки, вбудовані в бруківку. На табличках – прізвища євреїв, замучених фашистами. Вони знаходяться поруч з будинком, де жили ці люди.
Така проста людська пам'ять дуже зворушлива, бо вона щира. Щире і усвідомлення провини, і прагнення не допустити подібного надалі...
Біля Бранденбурзьких воріт виставка "Берлін. Весна 45-го року". Тоді все навколо було зруйновано, жодної цілої будівлі. Вціліли тільки ворота. Як символ міста.
А потім ця територія стала "мертвою зоною" – саме тут йшла смуга розмежування берлінської стіни.
Берлінська стіна. Ще один відгомін наслідків війни. Знаєте, її ще, виявляється, називали "ганебною". Вона і зараз в деяких місцях залишена в місті. Як символ того, що будь-які політичні стіни невічні.
Дуже символічно, як для мене...
Символічно й сумно. Тому що ми зараз проходимо той самий період, який Німеччина пройшла півстоліття тому. А ми на ті ж граблі...
Тут взагалі дуже багато символічного. У період існування Берлінської стіни для того, щоб пройти лінію дотику зі Східного до Західного Берліна, був потрібен дозвіл. Його видавали німецькі спецслужби. Пенсіонерам дозволялося переходити "кордон" без таких дозволів.
Ось так. А у нас пенсіонерам таких поблажок не роблять, хоча в голові не вкладаються подібні порівняння.
У Берліні все пронизане пам'яттю. Пам'яттю і покаянням. Як, втім, у всій Німеччині. Кажуть, в психології навіть термін такий є – "організована вина німецького народу". Не стану ні спростовувати, ні стверджувати, чи так це насправді. Але жива пам'ять – це те, що ми там побачили. Пам'яті не потрібна політика – вона її знищує, зносячи пам'ятники, змінюючи символи, переписуючи сторінки в підручниках історії. Історія – вона і цінна своєю сталістю. Це люди приходять і йдуть. А вона залишається. В науку нащадкам.
На жаль, ми нічого не вчимося у історії. Ми знову розв'язуємо війни. Знову будуємо стіни. І ненавидимо...
Стоїть в центрі Берліна величезний пам'ятник полеглим радянським солдатам. Йдуть до нього люди – з червоними прапорами, з георгіївськими стрічками та іншою атрибутикою тієї перемоги. Та, власне кажучи, чи настільки важливо, що в тебе на грудях – набагато важливіше, що в грудях. Усередині.