17 грудня 2012 року резолюцією ГА ООН день 5 вересня проголошений Міжнародним днем благодійності. Ініціаторкою Дня виступила Угорщина. У резолюції ООН йдеться: "з метою заохочення діалогу між людьми, що належать до різних цивілізацій, культур і релігій, а також солідарності зі знедоленими". Звичайно, що не лише з цією метою. І звісно: благодійність починається набагато раніше, хоча нині й пов`язана з діалогом цивілізацій, культур та релігій.
Якщо ми пригадаємо цивілізації дохристиянського штибу — стародавні Рим, Грецію, Китай, Вавілонію чи Єгипет, то нічого, крім диктату, спроби навернення у власну культуру в ті часи не знайдемо. І звичайно, ми не віднайдемо там жодної благодійності, навіть "терпимості" в сучасному розумінні. Народження дівчинки в Римі — то було приблизно таке ж "бажане" явище, як і кота жіночої статі в твоїй квартирі. Дівчинка могла бути залишена жити, а могла бути викинута просто на брук вулиці помирати, – в тогочасній етиці не тільки аборт не вважався аморальним.
Хоча нинішнє суспільство в широкому сенсі намагається триматися осторонь від релігії християнства, вважаючи сумління совісті — справою глибоко інтимною та індивідуальною, сама постановка питання про будь-яку допомогу нужденним проростає з двохтисячолітнього суспільного досвіду християнства. Благодійність, пожертва чогось свого на користь когось того, хто поза тобою — це справа людського серця.
Згідно з Біблією, з людського серця походить і все лихе, і все добре. Під "серцем" біблійної мови ми частково розуміємо і рішення простягнути руку допомоги, що походить від розуму, і сяяння добром людської душі, твого характеру, який прагне віддати, а не забрати, насолодитися від того, що сьогодні їсть хтось, а не ти, бажання покращити матеріальну ситуацію поза замком, який ти і так з усією послідовністю людської самотності будуєш сам заради втіхи себе.
Саме заподіяння блага, доброго іншому — звичайно, це також утіха. Але це радість іншого, набагато вищого за поняття звичайної людяності (яка передбачає лише толерантність: давай розминемося у цьому світі миром) рівня. Цей рівень не набувається шляхом самодисципліни. Але цей рівень потребує регулярних вправ, напрацювання стабільних етичних принципів людської душі. зло, добро,
Благодійність — це ще і щось із розряду "не тільки".
Благодійність — це не тільки, скажімо, храм, з відчуття провини перед ближніми побудований злочинцем у рідному селі. Добро не має містити ознак меркантильності. Із Богом, як часом і з людьми, неможливо домовитися. Звичайно, благодійність, викликана в твоєму серці вчорашніми твоїми незугарними вчинками — це щось краще, аніж опустити руки, визнавши, що все одно — минулого не повернеш, добра тому, кому заподіяв зло, не повернути. Ні, можна вчинити добро будь-кому. Як навчав Христос, краще віддавати, аніж накопичувати заради себе.
Благодійність — це не тільки дії на основі чітких життєвих правил, яким ти заприсягнувся слідувати. Благодійність — це не "я чиню так, тому що я християнин чи тому що маю таке виховання". Ні. Благодійність — це Сам Христос, Який оживає в тобі під час вчинку. І ти чиниш — іноді насупроти власної вигоди і користі — тільки тому благочиниш, що Христос існує в тобі, і ти — тільки Його руки.
Так, як чинила Мати Тереза. До речі, Міжнародний день благодійництва співпадає й приурочений до Дня пам’яті Терези Калькуттської – місіонерки Римо-католицької церкви, відомої своїм подвижництвом у справах доброчинності, однієї з засновниць (1950) і настоятельок Ордену милосердя, лауреата Нобелівської премії миру 1979 року "за допомогу стражденному людству".
Але благодійність — це не тільки Мати Тереза, не тільки церква.
Що ж собою є це от "не тільки". "Не тільки" – це ти, ти — той, яким стаєш, коли чиниш добро. Не тому, що це "правильно". А тому, що неможливо інакше. Як оті бійці, що захищають інакше: вони не можуть пояснити, чому. Хтось може сказати, що у випадку аж такого автоматизму реакції на чужі біль та потребу, ти опускаєшся до рівня рослини, натовпу, загального настрою. Але насправді, коли ти чиниш добро і благо на автоматі, впускаючи в серце чужий біль і потребу, ти виростаєш до рівня Людини. Тому що тільки людина може індивідуально, цілком свідомо зробити свій вибір, відкинувши куди подалі інстинкт самозбереження (тут і зараз) та самозабезпечення (на завтра, нашкребти добре на онуки). А щодо самовдоволення від "гарного вчинку", гордощів? Нехай вони не розпирають тебе. Роби добро до самозабуття і, можливо, тоді ти уникнеш спокуси вважати, що учинив хоч щось самотужки. Це парадокс, але: зробивши добро іншому ти вже вчинив добро самому собі. Можна сказати, що на короткий час ти врятував себе від самого себе.