Коли я читаю, що 14-річна дівчинка, в якої на руці написано "Зустрінемося на небесах", лягла на рейки і була забита потягом, я розумію, що, попри підозри, машиніст не винен. У соціальних мережах я не знайду нічого, крім пліток (плітка, за одним із визначень – правдива, але негативна інформація), густо розбавлених домислами. Люди одразу у таких випадках починають шукати винних. І такими зрештою виявляються дідусі і бабусі (погана карма), рідна мати (була надто суворою чи надто часто відвідувала церкву, дбаючи про порятунок власної душі занедбавши доччин) або – сама дівчинка.
Але мене важко обдурити: читаючи подібні трагічні повідомлення, розуміючи, що в теперішньої правди рідко буває одне обличчя, я знаю напевне – все набагато складніше. З нами, нами всіма, не тільки учасниками трагедій, з так званим соціумом, з урядом, із державою щось не так. Усі ми потрапили під безжальний локомотив історії, і тепер, розводячи руками, лише блукаємо довкола колії, шукаючи рештки людяності усередині самих себе та в інших.
Останнім часом у мене з`явилася одна просто-таки патологічна практика власного релаксу.
Коли мені особливо тяжко, я заходжу а сторінку Фейсбуку до друга, фотографа Олега Федонюка, і розглядаю світлини, зроблені ним у парламенті. Я не знаю чому, але від цього завжди настає полегшення.
Фото: О. Федонюк
Можливо, вигляд гарних, щойно з крамниці і жодного разу ще не прасованих піджаків, суконь і краваток. Може, граційно-ділова безтурботливість на обличчях (а я не шукаю сенсаційних знімків, мене цікавлять сірі будні цих лиць), із якою працює наш корпус. А може, затишне відчуття миру в країні, якими, здається, пломеніють зафіксовані фотографом пози вродливих панянок та шанованих панів.
Не знаю, але щось мене заспокоює. І це щось завжди можна визначити одним реченням: явний дисонанс між буттям і трагедією, яка триває в Україні, і спокійно-розміреним буттям депутатського корпусу.
Дуже добре, що це тільки світлини – ми не чуємо, про що вони там розмовляють по телефонах. Але їхні постави однозначно відрізняються від постав, які час від часу фіксує наше ж око в провінційних, та і не тільки провінційних (досі велике село Київ чого варте!) містечках.
Фото: О. Федонюк
Депутатам я можу тільки сказати "спасибі" – їхня безтурботність заспокоює принаймні когось у цій країні. Однак якщо ми пригадаємо, хто і що дав саме нинішньому депкорпусу путівку у велике політичне життя, то тілом, у районі спини, можуть пробігтися мурашки. Тому що цій розважливості, безтурботливості та граційності нинішніх очільників влади передувало не що інше, як три місяці мук народних а Майдані Революції гідності; тому що їхня каденція досі протікає під фанфари пострілів і розривів снарядів на Сході. 18-20 лютого – амплітуда днів, до якої б я розширив роковини Небесної Сотні. Тому що в ці три дні у чиїхось мізках визрівали думки і рішення, які призвели до печального списку. І список цей досі – але уже не в Києві, а на Донеччині – зростає.
Я іще раз розглядаю світлини депутатів оцього скликання, і раптом починаю розуміти, за що їх дедалі більше так недолюблюють звичайні перехожі на звичайних вулицях. За надто ситий – у порівнянні з трагедією, яка переживає їхня країна – вигляд. За надто гонорову, у порівнянні зі смиренною поставою страждальницької нації, поставу. За надто самозакохане у власні проблеми буття: на тлі життя держави, яке дуже часто нагадує сама собі небуття.
Контраст вражає художників, але всіх решту штовхає на несприйняття такого культурно-політичного внутрішньоукраїнського дисонансу між нацією та її обранцями.
20 лютого День Героїв Небесної Сотні. Ми – чи наші обранці – "відкупилися" від болю матерів 121 тисячею гривень на 98 загиблих. Присвоєнням звання Героя України. Перейменуванням у 11 містах (тільки 6 із них – обласні центри) на честь героїв Небесної Сотні площ та вулиць. Троє – Жизневський Михайло Михайлович (білорус), Кіпіані Давид та Хурція Зураб (обидва – грузини) – отримали посмертно спеціальну відзнаку, Орден Героїв Небесної Сотні.
Проте, я не здивуюся, якщо нинішній, або наступний день Героїв Небесної Сотні взагалі проігнорують. Судячи з вигляду депутатів на світлинах, таке технічно можливе. Виходячи з асоціацій, що викликає війна, які в душах доброї третини нації відгонять добрячим негативом, таке дуже навіть можливе.
Однак я думаю, що, отираючи сльози від відчуття нестерпного бою (і через власні майже непомітні трагедії і через ті, про які трублять трубіж медіа), потрібно правильно пам ` ятати такі події . Тому що всі трагедії – у тому числі й із війною на Донбасі, Небесною Сотнею, дівчинкою, яка через не розділене кохання на День Валентина кидається під поїзд – мають чогось навчати. Інакше вони – беззмістовні, даремні.
Але, знаєте, споглядаючи марнославство епохи, я не вірю в марність трагедії на ймення "людина". Тому що кожен із нас достойний кращого. І цю гідність уособлюватимемо якщо не ми, то наші діти. Тому, коли я бачу, що мої колеги й однолітки "заради дітей", як вони кажуть, залишають Україну, за яку вони ще вчора були готові померти і в якій всі ці три роки поводилися зовсім не як боягузи, вуст торкається іронічна посмішка. Якщо ми, кожен, не змогли бути корисними у своїй державі, то де гарантія, що легендарно якось так впишемося в коло добропорядних безтурботних бюргерів деінде? Проблема навіть не в ймовірному розвалі Євросоюзу: вона в наших серцях, де щоденно цей Євросоюз, заради майбутнього наших живих дітей, будується нашими душами будується.