Рівно двадцять років тому я спостерігав, як акціонери одного підприємства обирали голову правління. Я працював у рупорі приівтизації, що починалася тоді – "Українській інвестиційній газеті" і писав з цього зібрання репортаж, який зараз відновлю по пам'яті. Пам'ятаю як учора.
Справа була в сімидесятитисячному райцентрі в ста з гаком кілометрів від Києва. У радянські часи завод успішно випускав і експортував в більш ніж 70 країн світу продукцію машинобудування, але початок 90-х, як і більшість промпідприємств, пережив важко. Завод практично перестав виробляти та реалізовувати профільну продукцію і перейшов на випуск всякої дрібниці, у тому числі вікопомних кравчучок. Працівники якось виживали і сподівалися на краще.
З перетворенням заводу у відкрите акціонерне товариство чимало працівників (в основному робочих спеціальностей) придбали більшу або меншу кількість акцій свого підприємства.
Вони і не підозрювали, що демократія і самоврядування, що почалися при Горбачові, коли на зборах трудових колективів працівники самі вибирали собі директорів, на цьому етапі історії закінчилися.
Заводчани йшли на збори акціонерів в міський будинок культури (тільки він міг вмістити стільки людей), щоб зробити свій вибір з двох основних претендентів – чинного похилого директора і молодого і прогресивного його ж заступника, що знаходився до нього в опозиції.
Збори проходили за простою схемою. Кожен із кандидатів виступав зі своєю програмою, потім акціонери (в основному емоційні до вереску дядьки й тітки) обговорювали переваги і недоліки претендентів. Чим далі – тим голосніше. Пересварилися-пересварилися всі.
На виступ третього кандидата, власника місцевого малого підприємства, мало хто звернув увагу. А кандидат свою промову почав з того, що прийшовши на завод і побачивши брудні туалети, він вирішив першим ділом зробити туалети сучасними і комфортними.
За результатами голосування переміг саме цей бізнесмен. Акціонери довго шуміли, але так, на жаль, і не змогли зрозуміти, чому вирішальним виявився вибір представника Фонду держмайна, у якого в той час залишалося 76 відсотків акцій підприємства, адже їх же, робітників, битком набитий зал. А вибір чиновника напевно був небезкорисливим.
... Днями, через двадцять років, я розглядав руїни колись славного заводу. Я навмисно не називаю ні його, ні місто, тому що така історія могла відбутися де завгодно і з яким завгодно підприємством в нашій країні.
Бізнесмен який став головою правління, стримав слово і за чималі гроші "штовхнув" заводу сантехніку, яка накопичилася в достатку на його власному складі, плитку та інші будматеріали, якими з його фірмою раніше розплачувалися за бартером інші фірми. Туалети були відремонтовані, а за рік-другий правління розтягнув все більш-менш цінне майно заводу і звільнився, значно збільшивши масштаби власного бізнесу.
Підозрюю, що заводчани, які залишилися без роботи незабаром точно так само розграбували злощасні туалети.
З руїн у центрі міста ще можна було б отримати вигоду, якби справа відбувалася, наприклад, у Києві чи Одесі, де побудувати на цій території торгово-розважальні центри і житлові комплекси в наш час ще є сенс.
Але навколо руїн заводу, про який йде мова, – безперспективний райцентр, жителі якого чіпляються за будь-яку роботу, щоб бодай якось прогодуватися. Масово їздять на роботу до столиці, бо й інші місцеві підприємства спіткала та ж доля. Для чоловіків, наприклад, за щастя працювати охоронцем в Києві в режимі добу-троє. Хто молодший, той шукає роботу в більш далеких краях.
Двадцять років тому заводчани-акціонери вважали, що у них є вибір між поганим і не дуже поганим кандидатами. Ось тільки призначили їм зовсім поганого. Хто призначив? Представник держоргану, який у той час контролював практично все майно України.
Тепер уявімо, що мова не про завод, а про країну. Точно так само досі помиляються багато наших співгромадян, яким здається, що на виборах вони щось вирішують. Насправді переможців призначають олігархи, яким чиновники за двадцять минулиз початку масової приватизації років передали контроль над усім. Вони – єдине джерело формування та фінансування всіх політичних сил. Якщо завтра вибори, то за перемогу боротиметься Фірташ, який знаходиться в Австрії, а альтернативою йому стане Коломойський, який перебуває в Швейцарії.
Кандидати від олігархів будуть давати передвиборчі обіцянки зробити туалети країни сучасними та комфортними для всіх. І, реалізовуючи обіцянки, здеруть останню шкуру за сантехніку.
...Страшно уявити, яка країна руїн і емігрантів нас чекає через двадцять років, якщо все так і залишиться. Ось про що думав я, розглядаючи руїни заводу.