Іноді я абсолютно впевнений, що реформ немає і не буде, бо вони майже нікому не потрібні. Причому не тільки державній машині, на яку вони покладені, але й так званому електорату, з оглядкою на який завжди діє влада.
Щоб починати зміни, бажано обопільне бажання верхів і низів. В ідеалі саме "знизу" повинні ініціювати реформи і підганяти державу. Але наші люди, за порівняно невеликим винятком, про який піде мова нижче, вважають, що вони окремо, а держава окремо. Вони обирають "слуг народу" і очікують від них манни небесної.
Не новина, що народ і його правителі по-різному бачать реформи. Знаєте, як багатомільйонне селянство Росії зустріло велику реформу 1861 року, яка звільнювала його від кріпосного права? Вибухом обурення! Вчорашні кріпаки піднімалися на повстання проти реформи. Гаразд, вважали вони, ми отримали волю – але землі ж отримали замало! Мовляв, навіщо нам така воля? Показово, що до реформи селянських повстань майже не було, а з березня, після оголошення реформи, і до кінця 1861 року – майже дві тисячі! Протести підігрівали численні податки, встановлені звільненим селянам, – оброчні, подушні, земські, мирські, штрафні та інші збори. Лише за два-три роки економічна ситуація вирівнялася, селяни звикли зі вільним життям, облаштувалися і бунти припинилися.
Оскільки вчора до Києва прилетіла чергова місія МВФ, яка до кінця травня буде вивчати хід реформ, про них в найближчі тижні будуть говорити чимало. Ці реформи (незалежно від того, йдуть вони або гальмуються) – важливі для міжнародних кредиторів, важливі для економіки. Але, як показують опитування, за винятком тарифів, не цікаві широкій громадськості.
Чого від реформ очікує народ? Того, що політики обіцяли перед виборами. Наприклад, багато хто хотів би націоналізації майна олігархів, зняття недоторканності з депутатів і суддів, а також скорочення кількості чиновників. Але головне, люди хочуть поліпшення свого добробуту – підвищення пенсій, зарплат, повернення до пенсійного віку 55 років у жінок і 60 років у чоловіків.
Очікування народу спрямовані на збільшення видаткової, а не дохідної частини бюджету, що абсолютно суперечить курсу уряду.
Чи не тому міністри не особливо говіркі на теми реформ, що свідомо не хочуть дражнити народ? Хоча чим, скажіть мені, може потривожити електорат інформування про такі нецікавих йому реформах як: адміністративна, податкова, місцевого самоврядування, дозвільної системи, децентралізація, демонополізація тощо?
Зазначу лише двох міністрів-іноземців, які все-таки говорять, але саме ті речі, які від них хочуть почути.
Українці вкрай незадоволені системою охорони здоров'я. Це єдина сфера, в необхідності реформування якій всі одностайні. Відповідно, грузин Олександр Квіташвілі з МОЗ посилає оптимістичні меседжі про повне реформування всієї системи охорони здоров'я за вдалим досвіду Грузії.
Популярна тема скорочень чиновників. Міністр економічного розвитку і торгівлі литовець Айварас Абромавічус регулярно радує – то заявляє про доцільність ліквідації свого міністерства, то про необхідність провести першочергову реформу – скоротити кількість працюючих в уряді на 70 відсотків.
Якщо озиратися на електорат – реформи не підуть. Можливо, просвітницька робота з роз'яснення реформ (їх причин, цілей і кроків по впровадженню) в масах і є марною тратою часу.
Але пояснювати, інформувати, радитися – необхідно. Згадаймо, як, незабаром за "прискоренням", в 1986-му почавши найбільшу реформу – "перебудову", останній генсек ЦК КПРС Михайло Горбачов ввів в ужиток термін "гласність". Гласність неоднозначно сприймалася ветеранами, але допомогла залучити мільйони молодих освічених прихильників перебудови.
Реформи не підуть, якщо уряд не заручиться підтримкою прогресивної частини громадськості. Часи, коли пострадянські бюрократи особисто вирішували всі питання, пройшли. І незрозуміло, чому в уряді ігнорують співпрацю з представниками малого та середнього бізнесу – рушійної сили економіки, про що заявляють громадські організації підприємців.
Чому експертне співтовариство криком кричить, що його відсунули вбік від участі у проведенні реформ і що всякі громадські ради і центри при органах влади – бутафорія?
При цьому саме експертне співтовариство могло б підказати, як краще проводити реформи, які потрібні не бюрократам з різних органів влади, а вистражданий їх людям. Неправильно, наприклад, коли податкові закони пишуть зашкарублі податківці або їх куратори в Мінфіні, які навряд чи здатні мислити в нових категоріях. А все відбувається саме так.
Все більше сумнівів, що уряд самостійно в змозі провести успішні реформи. Якщо не змогли всі минулі уряди, то чим це краще? Владі простіше обіцяти, ніж робити. А коли в будь-який момент несподівано можуть замаячити вибори, щось робити страшно.