Вони інакші. Вони не такі, як решта. У них свої проблеми, свої клопоти. І навіть своя власна мова і свій стиль. Іноді їхніх силуетів, що схилилися десь там в глибині ледь освітленого жовтавим світлом сараю біля кози чи корівки, не відрізнити від ландшафтів. Вони швидше старішають. Але часом вони помітно міцніш за власних чоловіків. Їхня тягне залишатися там, де з доісторичних часів лишалися всі їхні пращурки. (Але коли вже вони зібралися раз і назавжди покінчити з цим "доісторичним животінням", то що, яке торнадо здатне їх зупинити?) І тому їхнє ставлення до цивілізації — специфічне.
Книги, музика, культура в житті для них мають менше значення, ніж наявність запасів солі та хліба насущного чи висока якість непитущого, зате трудящого чоловіка. Навіть зради вони переживають інакше, аніж їх колеги з мегаполісів. Драма втратити вірності для них або шекспірівська трагедія, що закінчується сокирою в чоловіковому, або щоденний фарс, де вона робить із чоловіка з відчуття помсти довічного підкаблучника. Як досить точно резюмувала цей стан якось наша культова письменниця Галина Пагутяк: "Я ж народилась і виросла в селі, тому не знаю, як сприймає світ людина, народжена в місті".
Оце "я ж народилась і виросла в селі" і визначає тих, кого віншує світ сьогодні – сільських жінок. Хоча село існує тисячі років, і воно логічно старше за всіляке місто, і хоч в тамтому селі і живе ця от "сільська жінка", людство вчиться вирізняти святом цей унікальний свій громадсько-політичний елемент не так віддавна. Лише з 2007 року Організація Об’єднаних Націй уфондувала святкування Day of Rural Women, Міжнародний день сільських жінок.
У резолюції 62/136 Генеральної Асамблеї від 18 грудня 2007 року, яка офіційно оголосила цей день, йдеться: "найважливіша роль сільських жінок, в тому числі жінок, які належать до корінних народів, і їх внесок в прискорення розвитку сільського господарства і сільських районів, підвищення продовольчої безпеки та подолання зубожіння в сільських районах". Уперше Міжнародний день сільських жінок відзначався 15 жовтня 2008 року.
У принципі, навіть у святкуванні є якась кардинальність окремішності селянок. Не те щоби зневага, але якесь таке відчуття жінки-годувальниці Великого Міста все-таки тут присутнє. Тому що, як не крути, левицями сільського господарства, причім дуже часто за власною ініціативою, є саме наші селянки. Сільські жінки, головним джерелом існування яких є природні ресурси і сільське господарство, складають більше чверті всього населення планети. У країнах, що розвиваються, сільські жінки складають приблизно 43 відсотки сільськогосподарської робочої сили, і на них покладена основна відповідальність за забезпечення продовольчої безпеки, так як вони виробляють, переробляють і готують велику частину продовольства. В Україні взагалі на плечах жінки, ще починаючи від доби козацтва і зовсім не ґребуючи реаліями сучасності, часто лежить вся господарка. Я бував якось у селі, де живуть майже самі жінки. Я вам скажу, моторошне враження, коли спостерігаєш у кожній садибі жінку плюс три-п`ять доньок, які як бджілки метушаться во благо власної та фермерської господарки, а чоловік, як додаток до комп`ютерної гри, екзистує собі в трусах на прокуреній кухні, де стоїть густий чад самогону.
В Україні з проживаючих 22,8 мільйона жінок третина, 7 мільйонів (30,5%) є мешканками сільської місцевості. Рівень життя цієї третини, а головне — рівень проблем сільської жінки є неспівставним із тотожними показниками жінки міста. Можна сказати, що міська жінка просто відпочиває. У нас навіть телепередача є, яка проводить гостру межу між цими екзистенціями – "Панянка і селянка". Однак на практиці зовсім не міщанка мріє про переїзд на села: такі випадки – рідкісні, частіше зумовлені шлюбом чи специфікою здоров`я. А от те, що наша сільська Сіндерелла-Попелюшка мріє про місто – реальність щорічного буття українського народу, коли дівчатка вкрай охоче прагнуть "вирватися в світ", і лише одиниці з них повертаються потім на село. Така тенденція, в принципі, всесвітня. Тому що якими б найновішими засобами виробництва та комфорту не оточити сільську жінку, якщо вона не встигла кинути якір на малій батьківщині у формі одруження та народження дитини, швидше за все вона прагнутиме вирватися з тією ж жагою, з якою уподобачка сільських цінностей вибудовуватиме свій традиційний побут, обмежуючись старою бабусиною скринею та місцевим музеєм старожитностей.
Складно сказати, пощастило чи ні з образом жінки в світовій літературі, однак принаймні один недосяжно-зворушливий, хоч і злегка комічний образ сільської жінки нам намалював Міґель де Сервантес Сааведра. Його Дульсінея з села Тобосо успішно конкурує з усіма своїми міськими конкурентами-персонажами літератури. Ані флоберівська мадам Боварі (жінка, що прагне свободи любові), ані підприємлива суфражистка-переможиця Скарлетт зі "Звіяних вітром" не здатні конкурувати з пам`ятником абсолютно вільної в своїй несвободі сільської місцевості Дульсінеї Тобоської. Такий собі недосяжний для автора, Дон Кіхота, та й для самої себе ідеал її бовваніє в вічності. Так само як вічність Сільської Жінки, яка завжди поруч: як мінімум, за склом автівки, якою проїздиш полями, максимум – новенької касирші за прилавком міського супермаркету, завжди радуватиме цей світ своєї безпосередністю, впевненістю в собі, природними життєрадісністю та жагою до всілякого пізнання.