Ось уже в двадцять третє друга субота вересня — це День українського кіно. Для кіномитців України кожне таке свято — навряд чи черговий привід віншування всесвітнього тріумфу нашого кіна на світовому екрані, радше — підняти келихи, задовольнившись власними локальними успіхами поточного року.
По-іншому в українському кіні, такій улюбленій розвазі людства, мабуть, і бути не може. В цей день ми згадуємо 1896 рік і кілька короткометражок Альфреда Федецького, показаних потім у Харківському оперному, тріумф Олександра Довженка та креативно-національний імпульс українського поетичного кіна 1960-х-1970-х, пригадуємо смерть когось із наших, "останніх із могікан" (Кіра Муратова відійшла в Одесі 6 червня 2018) з когорти справді визнаних і воістину великих. І констатуємо: українське кіно нині перебуває приблизно на такому ж рівні та в статусі, як 1896-го. Один-два (якщо пощастить) відзнятих повнометражних фільми за участі українських режисерів чи акторів, участь наших початківців в кількох фестивалях плюс яка-небудь подія на найгучнішому кінофестивалі власного розливу "Молодості" (часто — це просто приїзд іменитого іноземного актора) — це той кіномінімум, за рамки якого хіба що варто мріяти вийти.
Мрійники були і залишалося. Передбачалося, що "Молодість" стане потужним престижним майданчиком для світового кіно ледь не рівня Каннського фестивалю. Існують амбітні режисери, актори та сценаристи, які прагнули б "вирватися" самим і підкорити Голлівуд або прорватися в "туди" з українськими фільмами. Мені відома група українських сценаристів "Темза": з 1992 року вона розсилає резюме та сценарії по всіх головних світових компаніях та режисерах. Відповіла тільки секретарка Олівера Стоуна. Написала: окей, гарна спроба.
На жаль, кіно на час розвалу СРСР і появи властиво незалежного кіна уже склалося як індустрія. Якщо це не італійський чи французький фільм (світ ще не забув ці два сінематографи-законодавці мод у гіпанські 1960-ті), не картина від Боллівуду (його ринок — Азія) чи його російського аналогу, що штампує передовсім серіали, то кінострічці будь-якої іншої країни дуже важко не тільки потрапити в поле конкурентноздатності з монстром Голлівуду, а просто "потрапити кудись".
Не секрет, що краще розвинене кіно завжди пожиратиме місцеві таланти, запрошуючи легіонерів з-за кордону. Так відбувається з українськими талантами, яких зваблює Росія. Так відбувається і з усіма іншими талантами, "вершки" яких завжди збиратиме на своїх знімальних майданчиках Країна Голлвуд.
Мета чисельних європейських фестивалів — підтримати місцеве, національне, європейське кіно. Але це не актуально для українського: воно як переважно російськомовне, як те, чия аудиторія — російськоговоряча, було приречене на ролю аутсайдера. Я знаю випадок, що стався кілька років тому, коли відомий литовський продюсер зустрічався з головним продюсером одного з українських телеканалів, пропонуючи знімати кіно для українців українською, готовий був вкладати кошти. Як гадаєте, що відповіла українська сторона? Правильно: "І навіщо мені цей геморой? Дешевше купити продукцію російського виробництва". По цьому іноземний продюсер назавжди змінив свою точку зору про перспективи України.
Є тільки два варіанти реваншу. Українські мільйонери (подібні початки уже є: серіали нашого виробництва, хоч і російськомовні) раптом вкладуть серйозні кошти саме в кіно і побудують тут Україновуд. Голлівуда ми не наздоженемо, а на рівень "мережевих продаж" індійського Боллівуду вийдемо. Або: можна спробувати знімати низьковитратні на кільксот тисяч доларів "гіти", намагаючись досягти ефекту "Кримінального читва" Квентіна Тарантіно: дешеві, але популярні і в чомусь навіть високомистецькі фільми. А можна – задовольнитися досягнутим.
Українське кіно 1920-х-1930-х ввійшло в підручники світового кіномистецтва. Співпало, що в 1930-ті, в кризу, в США в кіно змогли вкладати кошти лише мільйонери штибу ексцентричного Говарда Г`юза. Натомість в Радянській Україні кіно знімали коштом трудового народу. "Кіно — найважливіше з мистецтв" було, і на експерименти не скупилися. Унаслідку вже 1930-го мали перший звуковий фільм "Симфонія Донбасу" Д. Вертова. А головне — геніального режисера Олександра Довженка. Це про кіностудію жартували: є гарні, є погані фільми, а є — виробництва студії ім. Довженка. У самого Олександра Довженка є що подивитися навіть сучасному, заваленому гаджетозалежністю глядачеві. Задуманий як українська "Іліада" фільм "Звенигора" (ідея належала Юрку Тютюннику, відомому командирові армії УНР) 1929-го, який демонстрували в Москві, а два громадські перегляди в Парижі закінчилися овацією. Він потрапив на екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади, Великої Британії, США, Греції. Про нього Сергій Ейзенштейн писав "…в повітрі стояло: серед нас нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом з тим майстер наш. Свій. Спільний. Перед нами була людина, яка створила нове в галузі кіно". За "Звенигору" та "Землю" (1930, стала культовою на Заході, по ній Довженка назвали "Гомером кіно") режисера звинуватили в буржуазному націоналізмі. 1932 року на екрани вийшов "Іван": за нього майстра нарекли вже... українським націонал-соціалістом.
А ще – українське поетичне. Параджанов — протест проти всього авторитарного і підневільного. Миколайчук — проти всього неавтентичного, неукраїнського, антинародного. За брежневських часів кожен кадр за участю Івана Миколайчука — це голос, що намагається пробудити українську совість. Складно знайти часи, коли постать Івана Миколайчука була більш актуальна, ніж теперішні.
Але є і сучасники, за виконавський рівень та кар`єру яких ми можемо порадіти. Кіно — стиль життя, мислення, форми. Уже кілька десятиріч поспіль як візитівка саме українського стилю виступає екс-киянка Міла Йовович. Або Ольга Куриленко. Модель із Бердянська знялася в ролі Камілли, дівчини Джеймса Бонда в "Кванті милосердя" (2008), Марія Юдіна з фільму "Смерть Сталіна" (2017), Джекі з серйозного філософського полотна "Чоловік, який вбив Дон-Кіхота" (2018) культового режисера Террі Гілліама, Офелія з комедії "Джонні Інгліш. Нова місія" (2018) та баронеса Роксана Живерні з історичного "Імператора Парижа" (2018).
Хтось скаже, що любити і насолоджуватися можна вповні лише мистецтвом винятково місцевого розливу: так плекається внутрішній патріотизм, розпирають гордощі за країну, в нас з`являється додаткова впевненість у завтрашньому дні. Але що поганого пишатися тим, що є, що було, успіхами, які трапляються лише час від часу. Навіть якщо вони не до кінця українські, належачи цій цивілізації, цьому, зрештою, всесвіту? Може, не варто насправді чекати зримого тріумфу Україновуду, може він уже присутній, внутрішньо і назавжди?