Здивувати читача сьогодні вже доволі складно, але, тим не менш, існують цілі лакуни, де чиста творчість ще можлива. І насамперед це мистецтва слова, яке або поєднується з давньою культурою, або каже про відомі речі якось по-новому. Словом, відкриття у цих книжках не розчарують.
Марія Козиренко. Відкривати тут. – Х.: Фабула, 2019
Ця збірка віршів харківської поетки і художниці оформлена українськими ієрогліфами, і це не просто "спадкоємність" у мистецтві. Мовляв, ієрогліфи востаннє зустрічалися в Трипільскій культурі, а нині це архаїзм. Насправді сьогодні, вигадана авторкою, яка вже "перекладала" ієрогліфами вірші сучасних поетів, ця знакова система може стати українським трендом для ідентифікації у світі. Тож у книжці поєднані дві самодостатні речі, які доповнюють одна одну – лірична поезія та лаконічна іконографіка. У будь-якому разі, пошуки жанру і загалом форми вислову ще ніхто не відміняв, що й підтверджує ця незвичайна поетична збірка. "Можна звернути, спинитись, довго ходити довкруг, / Стежити за своїми словами і випадковими рухами рук, / Нарощувати впевненість, м’язи і особливо правильні думки, / Які поховають усе. Все, окрім цих рядків".
Поліна Ліміна. Божена Чагарова: діалектична матриця. – К.: Родовід, 2019
Про "діалектику" такого явища свого часу писав Євген Сверстюк, згадуючи "пульсуючі джерела Слобожанщини". Цього разу це Житомирщина, звідки родом героїня цієї книжки, яка стала мистецьким відкриттям 2018 року, але суті справи це не міняє. Адже у будь-якому місці за певних обставин щоразу з’являється як не місцева Фріда Кало, то вже точно Марія Приймаченко, які визначають "народну" суть кожного одного "сучасного" мистецтва. Тож попри те, що книжку треба радше роздивлятися, а не читати, і без огляду на те, що текст до неї все-таки переміг на всеукраїнському VII Мистецтвознавчому конкурсі, твори героїні пропонують не просто художній текст, а цілу мову, якою розмовляє художниця. Цитати з інтерв’ю із Чичканом-старшим, Пінчуком, Заболотною, Соловйовим, Троїцьким – вишиті хрестиком. Вислови українських політиків – вишиті хрестиком. Уривки з творів Шекспіра, Шиллера, Панаса Мирного, Рильського та Леніна – вишиті хрестиком. Дивні образи людей з п’ятьма головами, свиней, корів, химерних будинків, Ісуса та пекельного вогнища – вишиті хрестиком. І все це може бути на одній роботі.
Константин Мордовин.Neolouvre. – К.: Каяла, 2019
Цей незвичний сет digital-колажів київського художника і засновника арт-гурту "Neolouvre" – не зовсім книжкове видання, проте навіть набір листівок іноді буває більш концептуальним, ніж будь-яке мистецтво слова. Тим паче, коли тема твору – проблема сучасного світу, а якщо точніше – загубленість у цифровому просторі, який поглинув соціум, екологічні катастрофи, самотність і, в той же час, богоподібна велич індивідуума в сучасному світі, пошук людини у нелюдському просторі і одночасно трагічне переживання смерті Бога. При цьому серія листівок, як підкреслює автор, не є антиправославною, антикатолицькою, чи антихристиянською, вона, скоріше, антиклерикальна. Тобто мова про пошуки істинної віри, а не про її заперечення.
Христя Венгринюк. Про мого білого старого качура – Чернівці: Видавництво Чорні вівці, 2019
Ця книжка нагадує казку про баранця, яку просив розповісти герой Екзюпері, та водночас "Джалапіту" Емми Андієвської. Утім, це суб’єктивні паралелі, тож у казці у віршах для дорослих цієї авторки кожен зможе знайти щось своє. Хто цей білий старий Качур? Чому в нього випечені очі, й де він ховає всі гільйотини світу? Авторка каже, що віршів до книги не могло бути ні більше, ні менше, й вона лише довершила цей монолог наївними ілюстраціями, створеними олівцем. Прості й дитячі, на перший погляд, вони приховують багато підказок до кожного тексту. Наприклад, до такого. "Мій білий старий качур приходить до мене, / Коли лягаю в ліжко, як в чужий кокон, / І не можу підійнятися, / Наче справді вниз головою. / Приносить води, так журиться, / Втирає піт мій з чола своїми легкими руками / І губи, здається, складає ще ближче, / Хоч ніколи нічого не каже... / Лише коли сплю, чую, / Як коси мої розплітає / І тихо сідає поряд / Так, щоб ноги під ковдру сховати. / Я хочу сказати йому, що все добре, / Що болю цього насправді немає, / Що просто так гарно часом полежати... / І бачу, як дивиться ніжно, / І руки складає мої / До молитви..."
Діана Клочко. 65 українських шедеврів. Визнані й неявні. – К.: ArtHuss, 2019
Не лише дивує, але тішить у цій книжці те, що, по-перше, деякі імена світового значення на зразок Зінаїди Серебрякової, яка завжди вважалася російською художницею, повертаються нарешті, до скарбниці української культури. По-друге, значну увагу приділено тим іменам, які донедавна або не належали до "офіційної" культури (на кшталт художника Бориса Косарєва), або нині перебувають у приватних колекціях. Загалом весь проект, як попереджають видавці, працює на створення альтернативної історії українського мистецтва, доповненої творами, які у ХХ столітті не вважались "канонічними" або "вартими уваги" з ідеологічних причин, представляючи суб`єктивний погляд на окремі твори, що зберігаються у музеях і приватних колекціях України. Саме тому і вибір, і опис, й інтерпретації включатимуть не стільки "лінійне" уявлення про те, як створювались 65 шедеврів скульптури, графіки і живопису, скільки широке поле європейських асоціацій.