Родина — це для індивідуума надто важливо. Певною мірою, набагато важливіше, аніж все решта. Аніж навіть свобода, безпека, віра, сподівання, щастя. Тому що в більшості випадків ваша родина — це і є ваша безпека, ваша віра, ваше сподівання, ваше щастя, а отже і ваша свобода.
В колишньому СРСР дуже любили говорити про те, що родина — це найголовніша ланка в державі, з якої, власне, держава і починається. Певний час, в 1920-ті, там, в більшовицькому Совку, хотіли вірити, що може бути якось інакше. Однак бути інакше не могло. Тому що, коли чесно, і за визначенням, родина — важливіша навіть за саму державу. Бо держава може бути теплою, холодною чи нейтральною до тебе персонально, але родина — ніколи не буває нейтральною. Родина завжди любить. Навіть коли лещата її непомірної любові стискаються часом у тебе на шиї ярмом — ярмом традиції, несвободи, кодексу, моралі, правил, проти яких тобі коли-небудь, захочеться повстати, однак усе це – не нейтрально, це все – стосовно тебе.
Не випадково слово "родина" обрано символом злочинних бандитських угруповань: в різних країнах, у різні часи, за різних політсистем та розмаїтих неписаних правил.
Не випадково і тюрма, і церква — це також і завжди "родина". Цим словом, вжитим як метафора кревності, позначається щільність, упослідженість, цінність та міцнота щойно утворених зв`язків, їхня певна канонічність, непевна їх святість.
Родина — синонім повноти, сирітство — ознака ганжу, втрати ознак еталону, еталонності. Тому всякий сирота, як рослина, тягнеться до будь-яких ознак родини, як до знаків світла. Тому сама родина, як вода, що випарувавшись, знову прагне злитися з землею, падаючи краплями, тягнеться до всього позбавленого родини, позбавленого уваги. Щоби надати всьому, і по можливості передовсім усім самотнім людям, ознак несамотності, небайдужості, позанейтральності. Аби наблизити людину до відчуття еталону. Людяності. Аби наблизити людину до справжнього значення слова "людина".
Батько, мати, син і дочка, брати і сестри — це і є знак того еталону. У кожного, в кого він є (вона є — родина), в житті неодмінно присутні ознаки щастя. Тому що щастя — адже ж такоє є метафора. А тепло родини - є істина, є правда, що може бути доступна нам щоденно, а якщо пощастить — щохвилинно.
Дуже важливо — мати родину. Дуже важливо — залишатися настільки мудрим, щоб не втрачати її, щоб не втратити. Якщо навіть твій звичайний однокурсник, однокласник, твій ровесник-сусіда по майданчику — це вже частина твоєї родини, частина твоєї вічності тут і тепер, то що говорити про родину кревну?
Позавчора в мене (в моїй квартирі) народилися двоє кошенят, сіре й смугасте, а також попелястого кольору, як його мати. Із їхнього віддаленого писку, яким вони запрошують у своє життя всіх інших членів своєї родини, я дізнався: моя власна родина, мій дім як моя фортеця та мій власний майданчик на голубій планеті Земля став – трішки ширшим, трішки більшим, трішки кращим і трішечки світлішим. Із кожним словом, яке ми почуємо щодня — від мами, від доньки, від бабусі, від вуйка, від іншого родича — сьогодні і завтра в твоїй квартирі, ширшає, ой як ширшає наш особистий, наш власний, приватний всесвіт нашого існування.
Збільшується родина-майданчик, ширшають твої родинні можливості — і навіть тоді, коли їх, твоєї родини, наразі немає поруч фізично усіх. Найтяжче, це тримати подумки в пам`яті тих, хто вже випередив нас дорогою у інший світ, - як сказав один із героїв книги оповідей Харукі Муракамі "Чоловіки, в яких відсутні жінки". Мова, ні — не про чоловіків та жінок, родина — то є оповідь про те, ким ми є, коли поєднані спільно, в цьому ж слові "родина" і поєднані. Це не тільки безпосередність молодших, або мудрість старших в родині. Не тільки тепло тих із родини, хто здатен ним поділитися. І не тільки те тимчасове родинне сирітство, до якого тягнеться людина, теплом у цій, у саме цій родині обділена.
Ігор Калинець
Якщо хочете, родина — це сьогоднішній 80-річний ювілей українського в`язня сумління поета Ігора Калинця, і тієї країни, яка це святкує, і тієї нації, яка встигла це спогадати. Але це і батько, з яким ти сьогодні уже не можеш сісти за стіл, – це також твоя родина. Усе ще твоя родина. Назавжди.
Якщо завершити словами знову ж метафори, родина — не просто держава в державі, не тільки документна ознака й позначка, родина — це сонце, яке світить тобі сьогодні, зоря, що засліплювала тебе своїм мрійливим сяянням-мрінням учора, родина — це зірка, за якою тягнеться твоя душа в невідоме, і тому в надпрекрасне в своїй невідомості, завтра. Родина — це ти в енному ступені. В квадраті. У кубі. Або на самоті "его", твого власного "я".
Квітка, з якої ти вийшов. Зерно, яким ти можеш прорости. І проростеш. І вже проріс, раз
читаєш це.