Автори цих книжок, розповідаючи про ту чи іншу епоху – від Другої світової до нашого часу – посилають то на офіційні архіви, то на "народну" пам’ять. У будь-якому разі усна історія, яка лише віднедавна стала сприйматися за джерело інформації, виявляється більш цікавою, правдивою і відповідною до "живого" життя в якому всі ми живемо.
Василь Григорович Кричевський: хрестоматія.Том ІІ. 1943–1976 рр. – Х.: Видавець Савчук О. О., 2020
Другий том з двотомника "Василь Григорович Кричевський: хрестоматія", мабуть, найцікавіший, і не в останню чергу в сенсі прояснення чуток і поголосів щодо героя книжки. Адже він присвячений періоду творчості видатного українського художника-архітектора з 1943 по 1952 рр., а також містить матеріали до біографії Майстра, які датуються 1945−1976 рр.
Так само, як випадку із Василем Єрміловим, який залишався у Харкові під окупацією, герой цієї книжки перебував у той самий час у Києві, за чутками мало не малював українські карбованці (так само, як був автором відповідних проектів часу УНР), підтримуючи "новий порядок" (насправді викладав) і т.п. У будь-якому разі, саме від того часу почалася його еміграція – через Львів аж до Каракасу (Венесуела).
Загалом у книзі опубліковано унікальну "Хронологію В. Г. Кричевського", вибрані розвідки про митця, сімейне листування, архівні біографічні матеріали, спогади його дружини Є. М. Кричевської та доньки Г. В. Кричевської-Лінде. Творчий доробок митця періоду еміграції представлено переважно в живописі та графіці. Більша частина матеріалів публікується вперше.
Тетяна Яблонська. Щоденники, спогади, роздуми. – К.: Родовід, 2020
Тексти, зібрані у цій книжці, будучи написані відомою художницею Тетяною Яблонською (1917-2005) за довгі роки, частково друкувалися, але більшість публікуються вперше. Те, що писалося для себе: щоденники, спогади про колег-художників.
"Мама була імпульсивна, непередбачувана і у вчинках, і у творчості, всім своїм життям вона ламала стереотипи, – згадує дочка художниці Гаяне Атаян. – Коли я займалася її текстами, вони поводилися зі мою так само. Немов рухливі і неслухняні живі істоти, вони чинили опір "впорядкуванню", ніяк не хотіли з розрізнених листочків і зошитів перетворюватися на книжку".
І справді, зокрема щоденникові записи – про "нове комуністичне село" 1960-х, в якому у підслуханих розмовах говорять про відсутність у магазинах "навіть тюльки", або про корифеїв на зразок дволичного Петрицького – навряд чи призначалися авторкою до друку. І це, зауважмо, на контрасті з цілком лояльними записами того ж часу про життя у Каневі, де знімала кімнату в баби Химки, на Пречисту.
"Святковий обід. Картопля зі свинячою тушонкою. Величезні вареники з сиром. Самогон. Обідають у чистій кімнаті. Вдома – мир. І Колька приніс четвірку".
Петро Гаврилишин. Роман Чорненький. Станиславів: віднайдені історії. – Брустурів: Дискурсус, 2020
Список джерел у цій книжці, звичайно, якісний, професійний, базований на фаховій літературі та архівах, і, що для авторів головне, без легенд і міфів, які неможливо перевірити. Тобто усна історія, на жаль, не врахована, і розповіді Єшкілєва про вампіра, на старому цвинтарі Івано-Франківська, який лякав його маму, коли та верталася з роботи, і могилу якого радянські солдати палили з вогнеметів, ми, на жаль, не знайдемо.
Утім, цікавинок тут і без того вдосталь, адже хронологічно доробок у книжці охоплює період від середини XVIIІ до кінця XX ст., а висвітлення постатей, аналіз подій та коментарі до них розвивають місцеве краєзнавство, уточнюють історію і головне, зацікавлюють нас "білими" плямами з розмаїтого життя славного міста Станіславова-Івано-Франківська.
"У лютому 1942 р. митрополит Андрей Шептицький написав Генріху Гіммлеру листа, виступаючи проти винищення євреїв та з проханням, щоб українських поліцаїв не залучали до знищення євреїв, – дізнаємося ми про маловідомі факти. - Це унікальний випадок, адже митрополит Андрей був єдиною церковною фігурою такого рівня в тогочасній окупованій Європі, яка відкрито виступила на захист євреїв. Подібного кроку не зробив навіть тогочасний папа Пій XII. Гіммлер наказав арештувати главу греко-католицької церкви. Проте шефу львівського ґестапо вдалося переконати його у недоцільності такого заходу, щоб не спровокувати різкого незадоволення українського населення".
Світлана Алексієвич. Останні свідки. Соло для дитячого голосу. – Х.: Фоліо, 2020
Розпочати б історію цієї книжки варто було з того, як діти задовго до Другої світової, про яку наразі мова, залишалися у Радянському Союзі сиротами у роки Великого Терору, бо їх батьків репресували. Вперше по гарячих слідах вони могли розказати про це після звільнення з-під радянської влади у 1941-му – старші діти репресованих українських письменників Куліша і Буревія, Свідзинського і Хоткевича, а також російських, на зразок того ж оберіута Введенського – а вже з поверненням "наших" знову запала мовчанка на півстоліття.
Тож ця книжка – це історії різних людей про епізоди їхнього дитинства, що прийшлося на 1941-1945 роки, історії тих, кому довелося подорослішати у 12-14 років, або навіть у п’ять або в сім, але розказані вони вже дорослими. Авторка брала інтерв’ю у безлічі людей, хто був дитиною під час Другої світової, і хто зберіг спогади про своє дитинство до чергового "вільного" часу.
"Усі боялися вимовити вголос те, що трапилося, навіть тоді, коли вже знали, адже вже встигли повідомити, – згадує вже нині один з героїв книжки про початок війни. – Але вони боялися, щоб їх не назвали провокаторами. Панікерами. А це страшніше за війну. Вони боялися... Це я зараз так думаю... І, звісно, ніхто не вірив. Що ви! Наша армія на кордоні, наші вожді у Кремлі! Країна надійно захищена, неприступна для ворогів! Це я тоді так думав... Я був піонером".
Майкл МакФол. Від Холодної війни до Гарячого миру: американський посол у путінській Росії. – К.: Yakaboo Publishing, 2021
У 1980-х автор цієї книжки уперше відвідав Росію й щиро полюбив радянських громадян за їхнє прагнення демократичних змін. Згодом став першою особою при президентові Обамі, який перезавантажував американо-російські відносини, а потім — і послом у Росії. Утім, як відомо, покращань у стосунках від двома державами-антиподами не сталося. Що ж завадило? Чому, попри позірну прихильність до демократичних цінностей, Росія згорнула свободу слова, вторглася в Україну і втрутилася у вибори президента США? Чому Сполучені Штати Америки так само не змогли втілити згадану стратегію в життя попри її палку підтримку серед самих росіян? Чому дипломатія холодних стосунків стала такою гарячою?
Автор книжки детально розглядає тридцятирічну історію розвитку й занепаду американо-російських відносин, а також причини, які могли призвести до такого невтішного результату.
"Одного разу вони навіть більше ніж на двадцять хвилин затримали російського сенатора Міхаіла Марґєлова, бо він не мав із собою паспорта, - згадує він. - Хто ж міг знати, що для того, аби випити чаю з американським послом у його резиденції, потрібен паспорт? Коли ми поскаржилися на це, то російські керманичі стали наполягати, що вони просто намагаються захистити нас… від російського сенатора! Такий рівень поліцейського тиску під американським посольством та Спасо-Хаусом — це було щось нове. Ніхто не пам’ятав такої агресивної поведінки від наших господарів навіть у радянські часи. Ми не раз подавали офіційні скарги до Міністерства закордонних справ на поведінку російських поліцейських, зазначаючи, що у Вашинґтоні поліцейських біля російського посольства ніхто не розміщує. Нічого не змінилося".